Найчільніше місце у творі займає інша проблема літератури — митець і народ, митець і суспільство. Головна героїня роману Маруся Чурай цілком справедливо показана Ліною Костенко як геніально обдарований митець, як один із творців українських пісень, що набули найширшого розповсюдження і принесли всесвітню славу нашого народу, у часи, коли жила Маруся Чурай, українська писемна література через певні умови була ще слабко розвинутою.

Проте народ мав своїх митців, які були його голосом, його душею. Маруся Чурай — одна з них. За Ліною Костенко, вона мала власне розуміння завдання митця, суспільного значення його творчості. Поетеса, змальовуючи образ своєї попередниці — української піснетворки XVII століття, внесла у його структуру багато чого зі свого часу, зі своїх особистих стосунків з українським «застійним» суспільством 70-80-х років:

А ти співаєш — душу всю проймає.
Бувають, може, й кращі голоси,
Але такого другого немає.

На перший погляд може здатися, що Маруся як глибоко лірична, сповнена любовними переживаннями дівчина, повністю позбавлена громадської свідомості. Проте це не так.

У романі показано український народ як народ, що у безперервних битвах відстоюю свою волю і незалежність. Зображення полку, що вирушає в похід, є наскрізним у романі. Це сповнені патріотичного смислу картини. Маруся завжди була учасницею цих проводів.

Навіть перебуваючи ув'язненою, вона подумки була з полком, що черговий раз вирушав у похід. Жіночність Марусі ніби відтінює мужність воїнів. Маруся не бере безпосередню участь у війні — це все ж таки не її справа. Проте її пісні були, як зброя, потрібні борцям за волю українського народу. Про це сказано словами Івана Іскри:

Коли в похід виходила батава, —
її піснями плакала Полтава.
Що нам було потрібно на війні?
Шаблі, знамена і її пісні.
Звитяги наші, муки і руїни
Безсмертні будуть у її словах.
Вона ж була, як голос України,
Що клекотів у наших корогвах!

Як донька патріота-воїна, що загинув за Україну, Маруся перш за все цінувала в чоловікові здатність захищати Батьківщину. Те, що її коханий Гриць брав участь у визвольній війні, викликало у неї гордість:

А я все жду. Та й не така бідненька.
Не думай, Грицю, справді не така.
Бо я чекаю не кого, а месника,
Я ж лицаря чекаю, козака.

Загалом Маруся оцінює чоловіків за тим, наскільки вони є патріотами України і наскільки здатні тримати зброю в руках задля її захисту. Так, з великою зневагою вона думає про Ромашка Струка, який «зброї і не брав до рук».

Десь перебув, десь нишком пересидів
На пасіці чи, може, в лободі.
Ніхто його в походах і не видів.

Маруся торкнувшись душею всенародного горя, стає спокійнішою, бо втрачає право вважати, що її горе найважче:

Із тих усіх дякових балачок
Усе частіше згадую єдину, —
Ту найсумнішу втіху, далебі:
Комусь на світі гірше, як тобі.

Здається, що поетичний геній мав би змусити Марусю скласти нові пісні про страждання українського народу. Козаки, їдучи в похід, дівчата, йдучи берегом, співають Марусиних пісень:

Виходить полк. Іван під корогвами.
І я край шляху осторонь стою.
Моя душа здригнулася словами.
Співають пісню, Боже мій, мою!
Дівчата вчора берегом ішли
Та й заспівали: «Ой, не ходи, Грицю».

То була не просто пісня, складена митцем, то був болісний життєвий досвід, то було саме зранене життя Марусі. Тому роман і закінчується таким болісним зойком:

А я стояла... що ж мені кричати?..
Які мені сказати їм слова?..
Дівчаточка, дівчаточка, дівчата!
Цю не співайте, я ж іще жива.

Саме у цих словах розкривається доля митця, який і найзаповітніше мусить пустити на люди, навіть якщо йому самому від цього буде боляче.

Маруся — національний тип. У неї пісенна душа, що так відповідає пісенній душі її народу.

З образом Марусі Чурай перегукується образ Богдана Хмельницького, який врятував її, бо згадав свою дружину, якій колись власноруч підписав смертний вирок:

Таку співачку покарать за горло, —
Та це ж не що, а пісню задушить!

Десь так думала і сама Маруся:
Пісень немає — і мене нема.

Зовсім протилежна оцінка обивателя Горбаня:
При чому тут пісні?

Дуже близькою до поглядів Горбаня є думка Бобренчихи:

Це щось для дівки, сину, височенько.
Не вірю, щоб складала це вона.

Наводячи такі контрастні погляди на пісню, авторка роману доводить, що приземлені, дрібні, сірі люди ніколи не зможуть оцінити силу справжнього мистецтва. Сприймати високе і величне здатні лише такі ж помітні і неординарні особистості, як Маруся Чурай, Іван Іскра, Богдан Хмельницький.

Пісня живе в народі. У романі вона не просто ллється з душі вразливої, ліричної натури. Адже навіть склавши вже не одну пісню, Маруся тільки тоді «торкнула вперше слово», коли почула думку про свого батька. Саме цей зовнішній поштовх відкрив для неї невмирущість сили слова. Вона усвідомила, як ідуть у смерть і повертаються навіки в душі. І вже тоді, мабуть, значення її пісень почало виходити за межі інтимного, особистісного. Мабуть, тому вони й пережили віки.

Ще повніше усвідомлення своєї причетності до долі народу вигранюється у спільних мандрах із дяком, котрий пробуджує те, що існувало в Марусі на підсвідомому рівні. Саме після дякової проповіді про кривавого ката України Ярему Вишневецького, ганебного нащадка увінчаного думою героя Байди.

Ліні Костенко вдалося відтворити ймовірну пісенну інтерпретацію розповіді дяка — в думі, що заспівала Маруся, коли пекучі «слова на голос навертались». Це різкий переломний момент у ставленні до неї самого дяка. Якщо досі він ніби просвіщав свою просту супутницю, то віднині перед нами діалог рівних, принаймні — це відчуває сам дяк. Здивуванню Марусиного подорожнього співбесідника немає меж:

Е, дівчино, я слухаю, та й байдуже,
Що ти співаєш не про того Байду вже.
А голосочок! То чого ж ти крилася?
То все мовчиш, то я аж сторопів.
Співав і я на хорах і на криласі,
І знаю світський і духовний спів.
Дишканти чув я, тенори, баси.
А ти співаєш — душу всю проймає.
Бувають, може, й кращі голоси,
Але такого другого немає!

Та й не зайве відзначити, що Богдан Хмельницький називає пісні Марусі саме «перлом многоцінним».

Щоб урятуватися від незвичайно нестерпного болю, приготувала Маруся Чурай собі гіркий келих трунку. Він минув її. Проте доля піднесла ще один келих гіркоти, який хоч фізично й не рятує вже хвору на сухоти дівчину, але оживляє її душу, що знову відкрилась назустріч і людській біді, і красі життя. Скасована угода про перемир'я зі шляхтою, Україна знову загорілася визвольним вогнем, знову з її, Марусиними, піснями вирушає в похід Полтавський козацький полк:

Цвіте земля, задивлена в свободу,
Аж навіть жити хочеться мені.

Цей спасенний келих гіркоти мусила випити легендарна піснярка, щоб навіки залишитися в пам'яті народній своїм очисним болем, своїм ліричними витворами.