Культура Китаю - одна з найстаріших культур людства.

І вирізняється вона не тільки багатством матеріальних і духовних цінностей, але й надзвичайною життєздатністю.

Незважаючи на численні війни, повстання, руйнування, яких завдавали країні загарбники, культура Китаю не тільки не втрачала своєї самобутності, а й завжди перемагала культуру завойовників.

До початку доби Середньовіччя китайська культура вже мала багаті, вироблені віками традиції. Своєрідність китайської середньовічної поезії найяскравіше виявилася у творчості Лі Бо та його молодшого друга Ду Фу.

Особливе, поетичне осягнення світу яскраво демонструє поезія Лі Бо «Входжу в річку…». На початку вірша поет змальовує чудову картину осінньої природи: виграє вода, цвітуть на воді лілії (лотоси), блищать на пелюстках перлинами краплини води.

Ліричний герой не просто гостро відчуває красу і поезію цього світу, він сам стає його частиною: невипадково вірш починається словом «входжу». Людини, яку згадує Лі Бо, немає поруч із ним, напевно, немає вже й на світі, з нею «не зустрітись більше», вона десь за «далеким небокраєм». «В горі й надії дивлюся туди…» - говорить ліричний герой.

«Горе», біль втрати, туга - ці почуття ліричного героя з того іншого світу, звідки він «увійшов» у річку. «Надію» ж подарував йому цей світ краси. Збагачений цим досвідом, оновлений ліричний герой відчуває сили прийняти «північний вітер в обличчя», нові життєві випробування.

У вірші поет виводить образи, які у традиційній китайській поезії набувають символічного значення. На початку твору виникає образ води (китайською - «шуй»), а у фіналі постає образ вітру (китайською - «фен»).

Давні китайські філософи вважали, що саме від цих двох стихій найбільше залежить доля людини, тому філософське вчення, яке вивчає вплив Природи на людину, вони так і назвали - «фен шуй».

У даосизмі образ води, яка тече вільно, обминаючи перешкоди, знаходить свій шлях - це символ тріумфу слабкості над силою; бурхлива ж вода, яка зносить усе на своєму шляху, символізує стрімкий життєвий потік. Образи лілій (в оригіналі твору - лотос), перлин, хмар, неба теж сповнені символічного змісту.

Найбільш багатозначний із цих символів - образ лотоса, який використовується у багатьох східних релігіях і символізує творчу силу, духовне відкриття, мудрість, чистоту, мир і гармонію. Перлини у Китаї також уважалися символом чистоти і сили.

Культ неба був найдавнішим і головним у Китаї, недаремно китайці назвали свою країну Піднебесною. Але китайське Небо зовсім не схоже на верховні божества інших релігій. Небо - абстрактне і холодне, воно байдуже до людини, тому немає сенсу ні любити його, ні ненавидіти.

Отже, для співвітчизника Лі Бо цей вірш був сповнений і багатозначними символами, які давали можливість різного тлумачення. Але сила справжнього таланту така, що навіть незнання всіх цих складних символів не применшує естетичної значущості твору.

З-поміж імен, які уславили китайську літературу, ім’я Ду Фу одне з найпочесніших.

Ду Фу прагнув відтворити внутрішній світ людини, передати найтонші порухи її душі. Вірш «При місяці згадую брата» написаний під час перебування в Циньчжоу, де спалахнуло чергове жорстоке повстання і запалала війна.

Твір пройнятий почуттям безмежної самотності ліричного героя. Картина, яку змальовує поет у першій строфі вірша, цілком реалістична: пізній осінній вечір, ударами в барабан міська сторожа сповіщає, що ворота міста зачиняються й усі мешканці повинні розійтися по домівках; усе затихає і чути тільки, як, пролітаючи над містом, кричать дикі гуси; усе навкруги вкривається інеєм, і місяць тьмяно світить із гори. Саме такі реалії дійсності відтворює поет.

Але у читача складається враження, ніби ліричний герой опиняється в якомусь дивному світі: тут «люди не ходять», «тривожно гримлять барабани», кричать стомлені птахи, тут панує холод, навіть місяць і той світить інакше. Читач відчуває, що світ цей - чужий для ліричного героя, і він почувається, наче остання людина у цьому світі. Це враження посилюється у другій строфі вірша.

Ліричний герой відчуває, що йому судилося «на віки» бути самотнім, він не має жодної звістки від близьких йому людей, можливо, немає й кому поцікавитися, чи він ще живий. В останньому рядку другої строфи настає розв’язка: читачеві стає зрозуміло, що саме так безжалісно спотворило світ, що нищить людей, калічить їхні долі.

Ця страшна руйнівна сила - війна. Від її жахливого полум’я ніхто не може заховатися, і доки вона палає, людині немає спокою ні наяву, ні уві сні.

Почуттям любові до батьківщини, тугою за рідним краєм пройнятий і вірш «Дикі гуси повертаються на північ».

Образ диких гусей часто використовується і в народній поезії, і у творчості китайських поетів. Самотній гусак є символом людини, відірваної від своєї родини, близьких, рідного краю.

У народній творчості поширеним є прийом паралелізму, коли через явище природи розкриваються істотні риси світу людей. Цим прийомом майстерно володіє і Ду Фу.

Поет наче порівнює два світи - природний і людський, і підсумки цього порівняння не на користь людей. За законом природи дикі гуси неодмінно повинні повернутися в рідний край, ніхто і ніщо не може їм цього заборонити.

Невимовна туга поета і розчарування у можливості досягти гармонії життя відчуваються у фіналі вірша.

«Пісня про хліб і шовк» - один з останніх творів поета. Незважаючи на складні обставини життя, хворобу, старість, поет думав не про власне благополуччя, а про щастя кожної людини, добробут країни.

Створюючи цей вірш, поет звернувся до форми народної пісні, голос якої - принаймні так стверджували легенди - могли почути правителі.

Пісня про хліб и шовк
Напевно, міст у Піднебесній
Не менше тисяч десяти.
Але нема такого міста,
Де б воїнів у латах не знайти.
Якби ж ми переплавити могли
Ті лати на орала для землі.
Щоб кожну латочку бездоглядних ланів
Переорати за погожих днів.
Щоб селянин і сіяв, і збирав,
І шовкопряди листям годував.
Щоб той, хто любить рідну землю,
Не лив за нею сліз даремно.
Чоловіки б у полі працювали,
І шовк, співаючи, жінки звивали.
Переклад Т. Некура

Висновок. Кожна епоха своєрідно виявляє поняття патріотизму. У віршах Лі Бо і Ду Фу немає гучних слів про любов до рідного краю. Але все, що зображають поети - гори, ліси, ріки, битий шлях, яким ідуть біженці, безтурботну гру сільських хлопчаків, селян, які збирали врожай, солдатів у тяжких обладунках відтворює багатогранний образ країни. Образ, зігрітий щирою любов’ю і гордістю, болем і співчуттям.