Інтимна лірика В. Симоненка — потужне крило його поезії. Неповторність його віршів про кохання — в художньому дослідженні філософії почуття, його найтонших нюансів, від романтичного захоплення до гіркого розчарування. Поета цікавлять суперечності і складнощі у взаєминах двох люблячих сердець, ті вибухи емоцій, які супроводжують кохання.

«Я чекав тебе з хмари рожево-ніжної, із ранкових туманів, з небесних октав…» — це твердження В. Симоненка є ніби прологом до створеного ним романтично-піднесеного у своїй чистоті і звабі образу коханої. Лише кількома штрихами він малює портрет тієї, що захопила серце юнака: «… біле волосся, сірі очі і каре пальто», «під віями, як абажурами, блищить очей овал», «губи неціловані і грішні, очі божевільно голубі», «милі, теплі руки». Підкреслювана поетом «прозорість» і чистота коханої лежить в основі обожнювання дівчини, жінки; матері.

Показовою щодо цього є поезія «Мені здавалась пошлою й бридкою…». Юнаки розповідають про свої любовні втіхи й насолоди, смакують еротичні плітки з напускною бравадою, голосно й цинічно. У ліричного героя вони викликають осуд, огиду — фізичну й моральну, так прозаїчно і точно виражену словами:

В кімнаті тухли прілі сигарети
І різав носа неприємний дух.

Брутальність і кохання — речі несумісні. Найінтимніші людські почуття повинні вражати первозданною чистотою, цнотливістю, соромливістю:

А мені ввижались білі ниви,
Знайомі образи витали наді мною,
І ти мені на плечі клала руки
І обпікала дотиком гарячим,
І я мовчав. Я не хотів про тебе
Розповісти завзятим брехунам,
Які б моє кохання осміяли.

У цьому контексті епітет «білий» символізує чистоту кохання, протиставляється бруду і цинізму і у вчинках, і в помислах, і в розмовах, коли йдеться про найніжніші почуття.

Полюбити — зрадити, гнів — любо, в будні — свята, радість — жаль, фантастична зустріч — трагічна втрата — такі нюанси, злети й падіння найпрекраснішого з людських почуттів у творчості В. Симоненка. Тільки в його інтимній ліриці знаходимо рядки, які вражаюче точно відтворюють сум’яття душі, розтривоженої коханням, його неминучість, його велику силу, інколи свідомо чи несвідомо приховану. Це твердження від протилежного:

Я тобі галантно не вклонюся,
Компліменте зроду не зліплю,
Тільки в очі ніжні задивлюся,
В них свою тривогу утоплю.

У них — велика сила кохання. Поет намагається розгадати космос жіночої душі, секрет взаємного притягання двох сердець. Так від вимріяного, романтичного образу коханої («я від тебе жадав незвичайного й дивного, щоб з’явилося маревом, видивом, сном…») він приходить до земного образу чорнявої математички, а їхнє поєднання бачимо в обожнюванні жінки-матері, жінки-продовжувачки роду людського, а, значить, і всього сущого на землі.