Народу геній, що не вмер,
не вмре...
М. Рильський.

Київ... Читаємо рядки роману П.Загребельного «Диво»? «Є міста, у яких минуле — більше, значиміше, ніж нинішність». Йдеш вулицями столиці, — і відчуваєш, що поряд з тобою крокує історія. Виходиш на майдан Богдана Хмельницького — і народ зачаровує білокам'яне диво Софії Київської. Може, в ту мить, коли споглядаєш її і очей не можеш відвести, народжується в тобі митець?

Подумки ніби перегортаєш сторінки роману: «1965 рік. Провесінь. Надмор'я». «Рік 992 Великий сонцестій», «1941 рік. Осінь. Київ», «Рік 1004. Весна. Київ» — і подорожуєш із сучасного в минуле, потім з глибин віків повертаєшся до XX ст. І дивуєшся, як письменник знайшов ідею, ті зв'язки, на яких тримаються подих з різночасових площин, виразно перегукуючись між собою або й пояснюючи одна одну.

Образ архітектурної пам'ятки порушує питання духовного родоводу мистецтва, одвічне й невмируще творче начало, що народжується в глибинних шарах історії, живе в них, передається від покоління до покоління невмирущого естафетою народного генія.

Софія уособлює й витоки народної етики й культури, спонукає до прагнення осмислити, що ж лишає нащадкам історія, проходячи крізь частоколи століть і так багато гублячи на своєму шляху, що саме з принесеного нею живе в нашому дні, ставши духовним активом сучасника?

Над багатьма складними питаннями б'ється в романі зодчий Сивоок, якому випало здійснити згодом великий творчий подвиг — вимріяти і подарувати людям диво дивне землі Руської — Софію Київську. Сивоок уже побудував у багатьох чужих землях, прочитав силу-силенну старовинних фоліантів і замислюється над тим, що ми сьогодні називаємо філософією мистецтва. У нього виникає підозра: а може, є на світі дві історії? Одна — та, що забувається, відходить в минуле, бо приречена вмерти через її невигідність для можних світу, і тільки скупи поодинокі натяки про неї зустрічаються в книгах. Сивоок іноді іронізує із соціальних стереотипів історії: «Отак воно, мабуть, і ведеться в історії. Всі були дикі, хтось приходив і просвіщав їх... Чи то не велика брехні історії?»

Подолавши таки лабіринти сумнівів, Сивоок прозріває, вивищується в людину, соціально набагато зрілішу від інших. Він нарешті збагнув причинно-наслідкову природу речей, їхню обов'язкову взаємопов'язаність. Приходить до нього й своє розуміння суті мистецтва, наріжним каменем якого повинна бути правда. На кожну барву життя, думає Сивоок, повинна бути своя — неодмінно точна — барва мистецтва. У нього навіть склався своєрідний «табель про ранги» кольорів.

Він твердо перекопаний, що «кожний випадок вимагає своєї масті, свого відтінку і що барви, мов люди бувають...» — різні. Йому вдалося осягти символічне значення кольорів: «червона барва означає кохання й милосердя, небесна — вірність, біла — невинність, чорна — жалобу, смуток, а жовта — ненависть, зраду, золота — святість, досконалість, мудрість, повагу». І це — не просто «технологія» мистецтва Сивоока, така собі примхливо вигадана химерія кольорів, це — колористичне віддзеркалення сил і пристрастей того світу, в якому судилося жити й боротися Сивооку. За свою духовну незайманість.

«Цей собор вже з першого дня його існування, певно, мало хто вважав за житло для бога — він сприймався як надійний притулок людського духу... А виріс він із щедрот київської землі, став її продовженням, гучним криком, її співом, мелодією, барвою. «Диво!» — пише П. Загребельний. І справді, диво з див — Софійський собор — виквіт душі народної.