Її називають «царицею поезії в Україні». Щира й безкомпромісна, вона ніколи не продавала свого таланту, відстоюючи чесність і високу художність поетичного слова. Відлига шістдесятих років застала Ліну Костенко разом із Василем Симоненком на чолі великої групи українських поетів і письменників, які боролися за літературну свободу. А потім було багаторічне мовчання — важка «німота слів», напружене протистояння «невидимому страшному монстру», що намагався обламати вільні крила її поезії.

Влада боялась її творів, що відкидали офіційну ідеологію й будили національну самосвідомість і людську гідність народу. І хоч вірші поетеси заборонялись, вони все одно знаходили шлях до серця читача. У теперішньому духовному відродженні української нації є вагомий внесок і Ліни Костенко. У її слові є живий волелюбний дух наших предків, драматична доля рідного краю, пісенна душа України. Поетеса намагається осмислити й донести до читача невмирущі скарби людського духу.

Протягом усієї своєї творчості Ліна Костенко постійно розмірковує над роллю поетичного слова в житті людини. У її розумінні література — це постійна боротьба добра й зла, справедливості й несправедливості, гуманності й жорстокості. Поет несе моральну відповідальність за свою творчість, тому він завжди має бути щирим і чесним. Його художнє слово тільки тоді чогось варте, коли воно вражає людські серця. Ця думка висловлюється у вірші «Страшні слова, коли вони мовчать…»:

Поезія — це завжди неповторність, Якийсь безсмертний дотик до душі.

Доля справжнього поета нелегка, праця його — титанічна. Адже всі слова були чиїмись, а він має сказати їх уперше, щоб викликати зустрічний порух людського серця, допомогти йому піднестись над буденністю.

Вагомим є для поетеси й питання особистої свободи в усіх її формах — розумовій, фізичній, свободі слова. Вона заперечуй монолітну систему, яка виховує у своїх громадян моральні та етичні норми поведінки, необхідні для самозбереження в цій системі. Драматична поема «Сніг у Флоренції» висвітлює тему «марноти днів, убитих на спокуси». Твір нагадує про жорстокий рахунок, що його ставить кожному митцеві час і його життя. Спокуса підступна й безжальна для митця. Тільки той, хто здатний її подолати, лишається самим собою. Тільки вільна людина може бути творцем своєї долі.

Час вносить свої корективи в життя поколінь, зрушує цілі пласти свідомості. Епоха технічного проґресу несе людині загрозу духовного зубожіння. Тож у вірші «Вже почалося, мабуть, майбутнє» поетеса нагадує про неперехідність справжніх моральних, мистецьких і життєвих цінностей. Людина часто буває сліпою, підносячи дріб’язкове й скороминуче до рівня ідеалу. Найсучасніша мода і найгучніша слава — то лише захоплення швидкоплинне: Шукайте посмішку Джоконди, Вона ніколи не мине, — закликає Ліна Костенко. Бо тільки справжня краса неминуча, лише вона в усі віки робить людину людиною.

Цілющим джерелом радості й натхнення для поетеси завжди була природа. Вона постійно оживає в її думках, спогадах, даруючи душевну рівновагу, емоційне та естетичне задоволення. Часто у своїх творах Ліна Костенко персоніфікує природу: «шепоче ліс», «хмари бігли й спотикалися об грім», «плачуть і моляться білі троянди», «засміялась провесінь», «гай знімає золоту перуку». Глибокий зв’язок із світом природи вносить справжню гармонію в життя людини.

Та тільки невмируще почуття любові ґарантує вічну тривалість життя на землі. Ліна Костенко оспівала велике таїнство любові як могутнє джерело й оновлення людської душі, втіливши свою душу в народній поетесі Марусі Чурай:

Моя любове! Я перед тобою.
Бери мене в свої блаженні сни.
Лиш не зроби слухняною рабою,
не ошукай і крил не обітни!

Навіть кохання, потьмарене зрадою, невмируще, як пам’ять про найвищий злет душі. Це велике почуття запалило в серці Марусі Чурай нетлінний вогонь творчості. У зображенні головної героїні історичного роману Ліна Костенко майстерно переплітає особисте, національне й загальнолюдське. Поетеса протиставляє високу духовність міщанській ситості, яка губить душу людини: Це як, скажімо, вірувати в Бога І продавати душу сатані.

Маруся увічнила своє кохання в піснях. І тепер вони мандрують від покоління до покоління, непідвладні старінню й смерті, бо пісня — то безцінний скарб людського духу. У романі «Маруся Чурай» ставляться проблеми, актуальні в усі віки: митець і суспільство, вірність і зрада, батьки і діти. Поетеса розкриває багатство людських характерів, а через них — власні думки про людину й час, в якому вона живе.

Уся творчість Ліни Костенко є прикладом шляхетного служіння поезії, мистецтву, духовності. У нескаламучених водах цього джерела помітний кожний порух душі. Художнє слово поетеси нерідко стає афоризмом, який западає в серце: «Воно як маєш серце не з льодини, розп’яття — доля кожної людини»; «В життя приходиш чистий і красивий. З життя йдеш заморений і сивий»; «А справжня слава — це прекрасна жінка, що на могилу квіти принесе». З цих досконалих рядків нам відкриваються вічні загальнолюдські істини. Чим поет обдарованіший, тим він сучасніший. Ліна Костенко своєю творчістю утверджує благородство вищих мистецьких принципів, адже поетеса досягла тих високих сфер людського духу, за якими починається безсмертя.