Син України — Андрій Самійлович Малишко — зробив великий внесок у духовну скарбницю свого народу. Народжений у бідній селянській родині, він завжди прославляв людину праці — хлібороба, тесляра, учителя, безмежно любив свою яворову батьківщину — Україну. Цими ж рисами наділені його герої: Хома Метелик, Докія Петрівна, Трохим Іванович, мати — Ївга Базилиха.

Малишко прагне, щоб його сучасники відчули святість рідної землі, виховує це відчуття в собі:

Ти мене з дитинства
підіймала, Хліб дала з
піснями солов’я, Відвела
доріг мені немало, Земле,
зореносице моя!

Доля простої людини завжди пов’язана з працею на рідній землі.

У вірші «Урожай» колишній бідняк Хома Метелик завдяки відданості землі, творчій праці на ній сам змінює свою долю на краще, стає рільничим бригадиром, здобуває повагу серед таких же трударів:

О мій врожаю, світла моя доля,
Візьму я колос, тихо коливну,—
Люблю твій шум і шепіт серед поля
1 серцем чую силу наливну.

Старий лісник Оксен усе життя присвятив прикрашанню рідної землі лісами, він оберігає землю, піклується про її спокій:

А він піде один, щоб чути землю —
Хто йде по ній і чи з добром, чи злом?

Зі щемом у серці поет згадує тяжку долю шевця і романтика дядька Микити, який не втратив ніжності, «хоч її не бачив цілий вік». Немає вже цього мрійника, але «інколи ми падаєм в дорозі, та безсмертно починаєм жить», бо людина, яка свою працю віддала людям, живе в їхній пам’яті. Міць твоя живе в моєму хлібі і в судьбі, якою дорожу.

У часи воєнного лихоліття трударі мріють про кращу долю після перемоги над фашистами.

«Балада про колосок» — романтично піднесена, незвичайна за сюжетом. У пораненого солдата на грудях проросло зерно:

Від жару серця мойого
В осінню прохолоду,
Від крапель крові на грудях,
Від теплоти долоні…

Людина здатна на самопожертву заради своєї землі:

Я віддам свою кров, свою силу і ніжність до краплі,
Щоб з пожару ти встала, тополею в небо зросла.

Від того, якою буде рідна земля, залежить і доля людини — щаслива чи трагічна. Народ вірить у своє визволення, у кращу долю своєї батьківщини:

Але бачити буду: цвіти зацвітають хороші
У твоїм, Україно, зеленім і вічнім саду.

Через усю творчість поета червоною ниткою проходить любов до рідної землі і доля людини.

Показовою щодо цього є поема «Це було на світанку». У ній оспівано безсмертя рядової людини, здобуте чесною, самовідданою працею.

Героїня поеми Докія Петрівна пройшла сувору школу життя. У труді на благо рідної землі здобуває вона достаток, славу, повагу, здобуває свою щасливу долю.

Особливо промовистим є діалог Докії і землі. Перед смертю Докії Петрівні явилась земля, яка ніби доводить свою вищість над долею людини: Вийшла з мене, і ляжеш до мене у лоно.

Але Докія Петрівна інакше розуміє призначення людського існування. Для людей перетворює вона землю, щоб була багата, врожайна, красива. Тому й не страшно старій жінці вмирати — вона житиме в нових поколіннях, у плодах своєї праці:

Й нема мені краю, як ниві врожаю,
Ти лежала горбата, нужденна, безсила,
Я ж руками своїми звела тебе, знаю,
Вийшла потом і колосом заколосила.

Так звертається Докія Петрівна до землі. Помирає жінка, і:

Поклонилась земля, поклонилися люди,
На життя, на братерство, без кривди й огуди.

У поемі «Прометей» за відданість землі, за самопожертву заради кращої долі людей земля теж заступається за бійця-юнака:

І вже земля, піднявши цвіт…
Кричить: — Це наш!
Іду на звіт.

Непомітна трудівниця своєю любов’ю до землі, звитяжною працею для людей підіймається до рівня Прометеєвого подвигу, віддаючи їм усе життя, щоб доля їхня була щасливою. Велич створеного людськими руками на землі така, що їй дивуються навіть ближні й дальні планети, а для чесної трудящої людини це не подвиг, а просто сенс життя — бачити свою рідну землю вільною, щасливою, багатою:

Я радуюся, множачи життя
У вічному блакитному розгоні,
Коли земля, рожева, мов дитя,
До уст моїх кладе свої долоні.

Життя, творчість Андрія Малишка були зразком відданого служіння своєму народові. Олесь Гончар так оцінив поетичний доробок поета: «Одні зникають з життя тому, що їх просто руйнують хвороби, другі ж згоряють, як бійці в атаках, падають, спалені на тяжких безнастанних вогнях своєї праці і творчості. Таким уявляється мені Малишко».