Велесова книга

1 (дощечка)

Даремно згадали доблесні наші старі часи, бо куди йдемо — невідомо. Оглядаємося і говоримо, що соромимося знати Наву, Праву і Яву[Нава — світ померлих; Права — закони, порядок; Ява — реальний світ].

Дажбог створив нам яйце, «що є світ—зоря, яка нам сяє». У тій безодні він повісів землю нашу, щоб там удержувалася.

Душі пращурів світять нам зорями від Іру [Ір — слов'янський рай].

Греки напали на Русь, «чинячи злеє в ім'я богів», так що ми не знали, куди тікати і що робити.

Права таємно уложена Дажбогом, «а по ній, як пряжа, тече Ява» і створює життя наше. А коли вона відійде, наступає смерть. «Ява тече і твориться в Праві», тобто реальне життя проходить за певними законами. Після них іде Нава — світ померлих, потойбічний світ. Усе йде по колу, тому ми повинні знати своє минуле: «Поучившись старому, зануримо душі наші в нього, бо є то наше, яко се бо уже найшло на коло нам».

Бог дав нам силу, і не треба її марнувати, бо душі пращурів дивляться на нас «і там з жалю плачуть і виказують нам, що не берегли ми Праву, Наву і Яву». Не тільки не берегли, а й глузували, тому не достойні бути Дажбожими онуками. Отож, треба молитися, щоб мати чисті душі і тіла, мати спільне життя з праотцями нашими, які злилися з богами воєдино.

Ми Дажбожі онуки по розуму, а розум «великий божий є єдиний з наіми». Тому ми творимо й говоримо з богами воєдино. Бренним (скоро-минущим) є життя наше, та й ми самі також.

2А

«Чоловік, що тримає дім, не иравий, якщо лише заявляє про права; і правий, якщо слова його з ділами збігаються». Здавна сказано, щоб ми творили добро. «Як і діди наші казали: тут є і буде так же». Але за часів злославних Русь була побита рукою ворожою, і злочини творилися, а князь годілемічнийбув, то ж послав на битву своїх синів. А ті варягам піддалися, знехтувавши рішення віча. «Тому ж бо ми розторгнуті і в неволю взяті». І коли говоримо, що маємо своїх князів, то це не так.

Ходили до південних країв, щоб узяти землю для себе і для дітей своїх, але там греки напали на нас, бо ми посягалися на їхню землю.

Була січа велика, яка тривала багато місяців. «Стократ починала Русь» і стократ була розбита від півночі й до півдня. «Отож худобу повели праотці наші і були отцем Орієм [міфічний предок слов'ян з середини І тис. до н. є.] до краю руського ведені, тому що завжди там перебували».

Багато злигоднів приніс ранній холод. Наші предки оселилися «огни-щанами на землі руській», а незабаром прийшли варяги і забрали землю до рук своїх від хозарів, і ті відробляли в неволі.

«Був народ родичем з ільмерцями, з єдиного кореня роди наші. Хто прийшов пізніше на Руську землю, то і селився серед ільмерців, бо суть братчики наші і подібні до нас, і в небезпеці обороняли нас од зла».

Ільмерці мали віче, і що воно вирішить, то так і повинно бути. Князів собі обирали. Ми ж їм допомагали, тому що «зілля бо знали робити, посуд печений у вогнищах — і суть бо гончарі умілі». Ільмерці ж добре вміли землю орати і доглядати худобу.

А коли на нас напав злий рід, ми змушені були відійти в ліси. Там і живемо, навчившись звіра ловити і рибалити, «от страху уклонившись».

4Г

«А йдемо куди — знаємо: по землі на гори і в луку моря». І кожного дня звертаємо свій погляд на богів, яких звемо Перун, Дажбо, Хоре та іншими іменами. Співаємо славу богам і живемо їхньою милістю.

У Сурожі вороги наші, які «у темній ямі повзають і погрожують нам хворобами, Маром—Марою [Мар—Мара, Мар—Морія —зласилауНаві] і кінцем життя всім».

Хай з'явиться бог сильний і б'є пітьму мечем—блискавкою, щоб та здохла і «сяйво світить на нас і до нас і видно всім». Перша слава Сурію, який прогонить зло.

Зле тюркське плем'я дасуво [тюркські племена] напало на пращурів наших, і багато людей було забрано в полон та і померло немало. Тоді Ор— старотець сказав, щоб ми йшли від тієї землі, де хуни [тюркські племена] братів наших убивають і худобу крадуть: «А підемо до іншої землі, в якій течуть меди і молоко, і та земля є».

Вирушили всі і троє синів Орієвих — Кий, Пащек і Горовато, від яких виникли потім три славні племені. «Сини були хоробрі, вожді дружинам».

Отже, сіли на коней і рушили. За ними їхали молодші дружини, йшла худоба — корови, бики й вівці. їхали діти, діди, матері, жінки. І так просувалися до півдня, мечами разячи ворогів. Дійшли до Гори великої, до долини трав'янистої, багатої злаками. «Там і оселився Кий, що був засновником Києва». І став це престол руський. Багато крові коштував той похід слов'янам. Але анти не зважали на зло і йшли, куди Ор вказував. «Бо кров є свята. А кров наша про те каже, що ми русичі всі».

Вороги кажуть, що немає у нас доблесті. Але то неправда. Ми походимо від отця Орія, і «той час одчасу народжується серед нас». «Не забудемо також ільмерців, які нас охороняли. Були не окремі, а з нами злилися і кров свою давали і за нас».

Колись давно були на Русі хозари, нині варяги, ми ж русичі, аж ніяк не варяги.

Треба залишити молоко в травах на ніч, потім додати до нього щавелю і ті трави, про які говорили праотці, дати настоятися. Потім пити тричі і п'ять разів щодня на славу богам. Це наше старе почитання (вшанування) богів, яке пов'язуватиме і нас між собою.

Ні Мара, ні Морока не сміємо славити, бо ті диви [злі духи] є нашим нещастям.

Діди ж наші в небесах...

6А

«Од Ора були наші отці спільно з борусами до приходу на рай—ріку, на Дніпро, і до Карпатської держави».

Родами ті правили від імені родичів і віча. І всякий рід називався іменем своїх родичів, які правили і звідки прийшли до Гори також. А князі і воє-води-отці водили людей битися з ворогами на славу Перуна. Дажбог допомагав нам і була «держава руська одрусів». І борусичі билися постійно з ворогами, які нападали на них, як римляни та готи.

А тут ще Іерманаріх [готський князь IV ст.] прийшов і напав на нас. Отож, ми були розбиті римлянами і настигнуті готами, і лишилися «між двома вогнищами тліти і згорати».

Настала й інша велика біда: жнива наші спалені, нічого не лишилося, окрім диму і попелищ.

Тут прилетіла до нас Птиця божеська і сказала, щоб ми відійшли на північ і напали на ворогів, коли ті підуть на наші села. Так і зробили. Удали, що йдемо на північ, а потім напали на ворогів і розбили їх. Подолавши не-приятеля, пішли й стали станами по Дунаю. Але тут римляни напали на нас, багатьох побили, та й самих їх загинуло немало.

Великі сніги, холоди мучили наших людей. Стаючи втікачами, залишалися без усього, багато натерпілися, бо хотіли незалежності і за неї боролися.

7А

«Слава богам нашим!

Маємо істинну віру, що не потребує людської жертви. А тая се діє у варягів, які завжди приносили її, іменуючи Перуна Паркуною». Ми ждаємо польову жертву від трудів наших — просо, молоко, тук. На коляди і русалії в день весняний і честь Красної Гори [свято на честь приходу слов'ян до Карпат у VII ст. до н. є.] заріжемо ягня в жертву.

На честь гір Карпатських називався наш ріду той час карпини. А стали жити в лісах, то мали назву древичі, а в полі знаходилися, то й звалися полянами.

Греки наговорювали на нас, що приносимо в жертву людей. «А то брехлива річ, бо не відповідає істині; у нас інший звичай». «І той, хто хоче іншого вразити, рече зле, а нерозумний не бореться проти цього; а й так є, що інший говорить так само».

Старійшини роду венедського судили родичів біля Перунового дерева. В той день відбувалися ігрища. Юнаки показували свою силу, бігали, співали, танцювали на честь староотців.

Огнищани ходили на полювання, приносили дичину, яку староотці ділили між рештою людей. Волхви приносили жертву богам, хвалили і славили їх.

Були часи, коли готи та новоявлені варяги вибирали наших отців князями, і ті вели юнаків до січі лютої.

Римляни поглядали на нас і задумували зле. А потім посунули возами і залізною зброєю. Ми довго билися і відігнали їх від землі своєї.

7Б

«І римляни, знаючи, які ми відважні, коли боремося за життя, полишили нас».

«Так і греки хотіли підкорити нас біля Хорсуна, і билися ми проти рабства нашого. І була та боротьба і битва велика тридцять літ; і ті лишили нас у спокої». Тоді греки прийшли на наші торги міняти корови на масть [ароматичні масла, парфуми] і срібло, які потрібні жонам і дітям. Отак і торгуємо до цього часу, хоч греки намагалися знайти в нас слабину й повернути в неволю. «А тому не послабляймося і не дамо землі нашої, як і землі Трояні [слов'янська держава на Дніпрі] не дали римлянам».

Ми, як і отці наші, не дамо в наругу Дажбожих онуків. Осьу синє море скинули з берега готів і проспівали над ними переможну пісню хвали.

«І Мати співала, тая красна птиця, яка несла пращурам нашим огінь до домівок їхніх». [Мати—Птиця — мати, Мати-Слава — священний птах, тотем народу, наймовірніше — лелека.]

Боги дали нам силу, і ми порубали ворогів, залишивши їм ганьбу. «То ж глянь, народе мій, який ти захищений і численний, і не збочив із-за втрат своїх, і не спустився до ряду». Ми ворогів прогнали, біди позбавилися, щоб життя інакше мати. «Ми стали гордими і не уникали ворогів». Ще тяжчою буде їхня поразка. Ось уже тисячу п'ятсот літ, як ми ведемо численні війни і битви. '

7В

Ми змогли відбитися від ворогів, то робімо так і далі. З нами наші боги, як і з отцями нашими, коли вони ходили на римлян. Колись готи об'єдналися з гунами проти нас, але Русь забрала свої сили і розбила їх, утворивши край Антів і місто Київ.

Сьогодні ж запеклося кров'ю наше серце. «Од ранку до вечора ходимо й ізроняємо сльози осуду свого». Ми жили німими в той час, але знали, що настане година і підемо в січі на ворогів — чи то греків, чи гунів, щоб їх «захомутати і стриножити».

І не стане у нас ворога, «якмерзості перед очима нашими».

Галаріх заплатив за те, і маємо примусити Хорсун заплатити «за сльози дочок наших уведених і синів, у рабство взятих». І плата та буде не срібною, не золотою, а відсіченими головами.

7Є

Перун іде і головою золотою трясе, посіваючи небо блискавками. «А Мати—Слава співала про труди наші ратні». Ми маємо послухати і прагнути до битви лютої за Русь нашу і святих отців наших. Мати — Слава сяє до хмар, як сонце, і віщує перемоги й загибель. А ми того не боїмося, бо є життя земне, але вище є життя вічне. І мусимо дбати про вічне, бо земне проти нього — ніщо. Ми на землі згинемо, зникнемо в пітьмі, ніби ніколи і не існували на ній. Тільки слава залишиться до кінця земного і іншого життя. «То чи нам боятися смерті, коли ми нащадки славних!»

Дажбог народив нас від корови Замунь, і були ми кравенці і скіфи, анти, руси, боруси і сурожці. І тако стали діди русове.

7Ж

І тут маємо знати, що збирається рід руський в десятки, а десятки — в сотні, щоб напасти на ворогів і побороти їх.

«Течуть ріки великі на Русі. І журчать вони, повноводні, співи стародавні про тих бояр, що не боялися до полів проти готів виходити і багато літ битися за вольність руську».

Вони були славні й не берегли навіть свого життя. Так сказала їм Берегиня. І б'є крилами Мати—Слава наша і говорить нащадкам про тих, що ні грекам, ні варягам не піддавалися. Та птиця розповідає про героїв бо-руських, які упали коло Дунаю від рук римлян, і ті без тризни полягли. Розповідали також і голубки—дівоньки, як загинули воїни у славі, не залишивши землі своєї ворогам.

«То хіба ми не синове їхні, не нащадки? » Так не залишимо землю нашу ні варягам, ані грекам. Тут зоря красна йде до нас, як жона благая, і молока дає, додаючи сили і кріпості двожильної. Та зоря сонце провіщає. Вісники на конях скачуть до заходу сонця, щоб управити його човен золотий до ночі і віз з волами сумирними привезти по степу синьому. Там і ляже сонце спати на ніч.

Коли день прийде до вечора, вдруге скачуть у Яві і говорять сонцю, що віз і воли ждуть його на Молочній стезі [Молочний шлях, Чумацький шлях (пізніше)]. Як тільки зоря проллється в степи, покличе нас Мати, щоб ми поспішили.

16

Цю книгу присвячуємо Велесу, нашому богу, в якому вся сила. Удавні часи був чоловік, благий [добрий, пристойний] і доблесний, шанований на Русі. Мав жону і дві дочки. Мали вони худобу: корів і багато овець. Жили в степах, і не було чоловіків для їхніх дочок.

Той чоловік молив богів, аби вони не допустили згасання роду. Дажбог почув ту молитву і дав прохане: «Тут—бо Велес отроча [дитину] несе йому».

То ж восхвалимо бога нашого!

37А

Попереджає Мати—Птиця, що браманове ідуть на нас. Роги на чоло натягають і нападають на нас. Туга велика в нашім краї, як дими степи наповнили до неба. І жаль плаче за нами. Мати просить всесвітнього дати вогонь для вогнищ наших, і той прибув з допомогою, кинув свою міць на ворогів. Відступили нападники, рушили до морських берегів і взяли землі до Дону. Так є Калка Велика, що є межею між нами та іншими племенами. Готи там билися чотириста літ зі своїми ворогами.

Тому зайняли ми землю нашу й порядкуємо на ній спокійно. Торгували з еланами, обмінюючи худобу, шкіри і жир на срібні та золоті кільця, питво, їжу. Життя тоді було спокійне і мирне, а готи напали на нас і була війна десять літ. Але ми утримали землю нашу. То ж маємо й далі боронитися від ворогів, які йдуть з трьох кінців світу, коли свята наближаються до нас.

Свята ж були такі: перше — Коляда, друге — Яр і Красна гора осіння, велика і мала. І тоді мир іде від нас до інших і від інших до нас.

37Б

«Рушайте, браття наші, племено за племеном, рід за родом і бийтесь за себе на землі нашій, яка належить нам і ніколи іншим». Ми, русичі, славимо богів співами, танцями, ігрищами й видовищами.

Сядьмо на землю і прикладемо її до ран своїх, а коли після смерті станемо перед Мар —Морією, то вона скаже, що не може винити того, хто наповнений землею і не може його відділити від неї. Боги, що там є, теж скажуть: «Се русич і залишиться ним, бо взяв землю до рани своєї і несе її до Нави».

В часи після Кия князями обирали багатьох отців, а князі після князювання ставали на вічі простими мужами. І так земля розквітала, і вибрані князі дбали про людей і про хліб, одержуючи їжу і всякий пожиток від людей своїх.

Нині маємо інше: князі полюддя беруть, а владу передають синам — від отця до сина і аж до правнука.

Народное творчество
Велесова книга (сокращенно)