Літопис Руський

ЛІТОПИСИ XIII—XVI ст.

Повість временних літ

«З Богом починаємо, Отче, благослови. Повість минулих літ Нестора, чорноризця Феодосієвого монастиря Печерського, звідки пішла Руська земля, і хто в ній почав спершу княжити, і як Руська Земля постала».

Після потопу три сини Ноєві — Сим, Хам і Яфет розділили землю і домовилися нікому не переступати в братній уділ, жити кожному у своїй частині.

І був тоді один народ. А коли намножилося людей багато, задумали вони звести башту до небес і місто Вавілон. Господь розділив народи, давши їм різні мови, і розсіяв їх по землі.

Від тих народів, від племені Яфетового постав народ слов'янський, який жив на Угорській землі та Болгарській. Від тих слов'ян розійшлися народи і стали називатися своїми іменами. Ті, що побіля Дніпра оселилися,— поляни, інші — деревляни, бо осіли в лісах; а ті, що осіли між Прип'яттю і Двіною, називалися дреговичами.

Дніпро впадає в Понтійське море, яке ще звуть Руським. Біля нього ж учив святий апостол Андрій, брат Петра. Прийшов він якось на Дніпрові гори й сказав своїм учням, що тут буде город великий з багатьма церквами і возсіяє Божа благодать.

Між полян було троє братів — Кий, Щек і Хорив, і була в них сестра Либідь. Щек жив на горі, яка нині зветься Щекавицею, Хорив — на другій горі, яка стала зватися Хоревицею. І зробили вони городок, назвавши його на честь старшого брата Києвом. Були вони мужами мудрими й тямущими.

Інші говорили, що Кий був перевізником, тому ходили «На перевіз на Київ». Але це не так, адже Кий княжив у своєму роду і ходив до цесаря в Цареград.

А коли вертався назад, прийшов до Дунаю, поставив там невелике містечко і хотів зостатися, але ті, що там жили поблизу, не дали. Так що й донині називають дунайці городище те — Києвець. Кий повернувся до Києва і там закінчив своє життя, як і його брати та сестра.

З тих пір їх рід став княжити у полян. У 911 році з'явилася велика звізда на заході, подібна до списа.

У 912 році Олег послав мужів своїх налагодити мир і укласти договір з греками.

Жив Олег, маючи з усіма землями мир і князюючи в Києві. Прийшла осінь, і Олег згадав свого коня, на якого зарікався не сідати, бо волхви провіщали йому смерть від того. Від конюхів дізнався, що кінь помер, і вирішив подивитися хоч на його кості, посміятися над віщуванням. Зліз з коня, наступив на череп улюбленця, а звідти виповзла змія і вжалила князя, від чого той і помер, прокняживши тридцять три роки перед тим.

В літо 945 року сказала дружина (військо) Ігорева, що немає їй у що вдягтися, немає зброї. Треба йти по дань. Послухав їх Ігор, пішов до деревлян, збираючи податі й чинячи насильство. Коли назад вертався, то вирішив відіслати дружину додому, а самому ще повернутися, бо бажав більшого багатства.

Почули це деревляни, стали радитися із князем своїм Малом і сказали: «Якщо вовк унадиться по вівці, по одній все виносить він стадо, коли не уб'ють його. Так і цей: як не вб'ємо його, то нас усіх погубить». Послали до Ігоря сказати, щоб не йшов більше, а той не послухав. Вийшли деревляни з Іскоростеня і вбили Ігоря з його малою дружиною, і поховали там же.

В літо 946 року Ольга, жінка Ігоря, зібрала зі своїм сином велике й хоробре військо й пішла на деревлян. Зійшлися два війська докупи, метнув Святослав списа, але попав у ноги коня, бо був ще дитиною. Підтримали князя Свингельд і Асмуд, ударили по деревлянах і перемогли їх. Побігли ті й зачинилися у своїх городах. А Ольга кинулася до Іскоростеня і стала біля нього. Але ціле літо не могла його взяти, бо деревляни добре оборонялися, знаючи, що нема їм на що надіятися.

Тоді Ольга послала в місто і сказала, що всі городи деревлянські їй здалися і згодилися платити дань. Деревляни сказали, що вони б раді відбутися даниною, але ж вона хоче за мужа відомститися. Ольга відповіла, що

не прагне більше мститися, хоче лише дань помірну з них узяти — по три голуби і три горобці віддвору.

Деревляни дали княгині, що хотіла, а та звеліла прив'язати до птахів по віхтю й підпалити. Голуби й горобці полетіли до своїх гнізд і спалили місто. Ольга ж старійшин міста спалила, багатьох перебила або в рабство своїм воїнам віддала. Решту залишила й наклала на них дань тяжку.

У рік 968 прийшли вперше печеніги на Руську землю. А Святослав тоді був у Переяславці. Ольга з онуками своїми заперлася у Києві. Оступили печеніги місто великою силою — не можна ні вийти, ні звістки подати. Люди знемагали від голоду і спраги. Затужили й почали питати, чи немає кого, хто б на ту сторону Дніпра перейшов по допомогу. Зголосився один хлопець. Він вийшов з вуздечкою і по-печенізьки питав, чи не бачив хто його коня.

Коли дійшов до річки, кинувся в неї і поплив, а печеніги, хоч і стріляли, нічого не могли вдіяти. Хлопця підхопили з другого боку Дніпра в човен і привезли до дружини. Воєвода Претич вирішив уранці напасти на ворогів і врятувати княгиню. Зчинили великий крик, печеніги подумали, що то Святослав, і розбіглися. А Святославові послали гінця, говорячи: «Ти, княже, чужої землі шукаєш і дбаєш про неї, а свою полишив». Князь швидко примчав до Києва і прогнав печенігів у поле, і було мирно.

У рік 993—й пішов Володимир на хорватів. А коли повернувся, прийшли потій стороні Дніпра печеніги. Володимир вийшов напроти них і став на Трубежі коло броду, де нині Переяславль. Ніхто не наважувався перейти на бік противника. Тоді приїхав князь печенізький і запропонував поборотися кращим мужам. Якщо київський воїн переможе — не будуть воювати три роки, а якщо печенізький — воюватимуть три роки.

Володимир став питати у таборі, чи є в них такий воїн, щоб переміг печеніжина. Але не знайшлося такого. Затужив князь. Аж ось прийшов старий чоловік і сказав, що є у нього вдома менший син, якого з дитинства ніхто не переміг. А коли одного разу розгнівався він, то подер шкіру, яку м'яв. Князь зрадів і послав гінця по того отрока. Прийшов той і попросив випробувати його силу великим роздражненим биком. Так і зробили. Коли бик пробігав, кожум'яка вирвав у нього бік із шкірою та м'ясом.

Прибули печеніги, виставили свого воїна, великого і страшного. А муж Володимирів був середній тілом. Печеніжин посміявся, а коли стали битися, русич швидко удавив його руками. Печенігів прогнали, а на броду заклали місто Переяслав, бо тут перейняв славу отрок той. Володимир зробив і його, і батька великими мужами.

У рік 997—й Володимир пішов до Новгорода, а печеніги довідалися про це і стали навколо Білгорода. Стався у місті великий голод. А князь не мігїм допомогти. Тоді зібралося віче. Вирішили здатися. Аодин старець, що не був на раді, послав гінця до старійшин і попросив не здаватися ще три дні, а зробити те, що він звелить.

І сказав зібрати по жмені вівса, або пшениці, або висівок, зробити з них бовтанку, з якої варять кисіль. Потім наказав викопати колодязь, опустити туди кадіб (бочку) з бовтанкою, а в інший колодязь — медз водою. А наступного дня звелів послати по печенігів.

Городяни сказали, щоб печеніги взяли кількох заручників, а кілька з них самих хай прийдуть до міста й подивляться, що тут робиться. Печеніги зраділи, думаючи, що білгородці здаються, пішли. А люди їм і сказали: «Навіщо губите себе, коли не можете перестояти нас? Стійте хоч десять літ, нічого не зробите, адже нас годує сама земля!» І показали їм колодязі з бовтанкою та ситою (вода з медом). Дістали з першого колодязя, зварили кисіль на очах у печенігів і їли, потім запили ситою з другого колодязя. Здивувалися посли печенізькі, пішли, розказали своїм князям, і ті відступили від міста.

У рік 1201 -й. По смерті ж великого князя Романа, великого самодержця Русі, який подолавусі поганські народи, мудро дотримуючись заповідей Божих. Він кинувся на поганих, як той лев, сердитий був, як рись, і губив їх, як крокодил, і переходив землю їх, як той орел, а хоробрий був, як той тур, бо ревно наслідував предка свого Мономаха, що погубив поганих половців, вигнав хана їхнього Отрока за Залізні ворота (ущелина на півночі Грузії), а хан Сирчан зостався коло Дону, рибою живлячись.

Тоді Володимир Мономах пив золотим шоломом з Дону, забравши землю їхусю і загнавши окаянних агарян (тут: араби, половці і татари). Після смерті Володимирової залишився у Сирчана лише один музика Ор, і послав він його в Обези, щоб той сказав братові: «Володимир уже вмер. То ж вернися, брате, піди в землю свою». І хай Ор мовитиме слова йому, співатиме половецьких пісень, а якщо не схоче той вертатися, дати понюхати зілля, що зветься євшан.

Той не схотів ні вернутися, ні послухати, поки не понюхав євшан-зілля. Заплакав і сказав: «Краще на своїй землі кістьми лягти, ніж на чужій славному бути». І пішов у землю свою, і народився від нього Кончак.

Князь Роман ревно наслідував Володимира і старався погубити іно-племінників. Велика смута постала в землі Руській. Зосталися ж два сини його — Данило, чотирьох років, а другий, Василько, двох літ.

«Літопис руський» — літописне зведення, створене на початку XIV ст. Його складові частини — Повість временних літ. Київський літопис і Галицько-Волинський літопис.


Галицько — Волинський літопис

(уривок)

Данило вийшов з військом із Холма і на третій день став у Галичі. А його любили городяни. Під'їхав князь під город і спитав у галичан, чи довго вони хочуть терпіти владу чужинців. А ті закричали, що князь їхній володар, Богом даний, і пустилися до нього, як бджоли до матки, як спрагнені води до джерела. Єпископ Артемій і двірський Григорій противилися тому, але як побачили, що не втримають городян, покорилися.

Данило ввійшов у свій город, прибув до храму Пречистої Богородиці і прийняв престол, проголосивши перемогу. А ранком прийшла звістка, що Ростислав вирушив у Галич, але, довідавшись про прийом городян, повернув в Угорщину.

Бояри, прийшовши до князя Данила, просили помилування, що згрішили, тримаючи іншого князя. Данило відповів, що помилував їх, але щоб не робили так удруге, бо попадуть у гірший стан.

У 1252 р. угорський король прислав послів до Данила з проханням допомогти у бою з німцями. Князь прийшов на поміч, і німці здивувалися, побачивши спорядження русичів. Коні мали налобники й шкіряні покривала, а люди були в шатах, від яких ішов блиск. Данило їхав поруч короля на коні, гідному подиву. Сідло горіло від золота. І стріли, і шабля були прикрашені золотом та іншими оздобами, а кожух обшитий грецькими златоглавами та кружевами, а чоботи із зеленого саф'яну та золота...

Народное творчество
Летопись Русская (сокращенно)