Альбер Камю — французький письменник, лауреат Нобелівської премії, філософ, учасник руху Опору, взагалі, непересічна людина. Камю, як на мене, цікавий письменник.

Сам твір «Чума» на мене справив враження не стільки як текст, а скоріше як підтекст. Коли читаєш роман, треба розуміти більше ніж написано, або запитувати пояснень у вчителя, або ж спочатку прочитати підручник чи передмову до роману — і тоді читати легше й зрозуміліше.

Це трохи дивує. Адже у Л. Толстого чи Ф. Достоєвського, О. Бальзака чи Ч. Діккенса, ти просто спілкуєшся з автором, із його героями, навіть стаєш сам учасником подій (так здається в усякому разі).

Щоб прочитати роман «Чума», треба бути підготовленим. Потрібно бути трохи філософом, трохи аналітиком, трохи істориком… Усе починається з першої фрази: «Цікаві події, що взято сюжетом цієї хроніки, відбулися 194… року в Орані». Чому автор не вказав останньої цифри? Який у цьому смисл? Інтрига для читача, щоб він сам здогадався, про яку «чуму» буде йти мова?

Хаос… Суцільний хаос… Кажуть, випадковості не буває. От і слово, «хаос» «впало» на мене не випадково. Це ж підказка! Дійсно, якщо підійти до теми твору з самого початку, від джерела, то там можна знайти слово «хаос».

Воно лежить в основі світосприйняття письменника, і це сприйняття світу надалі відбилося в його творах. А погляди, як і твори Камю, несуть на собі відбиток екзистенціалізму. Що доводили екзистенціалісти? Вони переконували, що світ — це хаос, у ньому не існує закономірності. Усе відбувається випадково. Людина самотня, вона не може зрозуміти сенсу свого життя. Єдине, що дає їй змогу зрозуміти смисл власного існування - це якась критична ситуація.

Наприклад, людина потрапляє в межову ситуацію (знаходиться на межі чогось, іноді на межі життя й смерті), і тоді вона робить свій моральний вибір, доводячи сама собі, що вона не порожнє місце в цьому світі та від неї все-таки щось залежить.

Так от, перед нами роман «Чума». Межова ситуація: у місто Оран приходить страхітлива хвороба чума (у переносному значенні автор має на увазі і фашизм — дивимося на дату! - і взагалі будь-яке лихо). Звичайний лікар Бернар Ріє помічає небезпеку - щури можуть розносити інфекцію, почнуть хворіти люди. Якщо вжити заходів раніше, тоді для людей небезпека буде меншою.

Але ті, від кого залежить прийняття рішень, чогось вичікують. Може, щоб не сіяти паніку, а може, щоб не відволікатися від сьогоднішніх справ - адже проблема ще не гаряча, може, все й так минеться… Що робити? Доктора Ріє ніхто не примушує нічого робити - він може не бити на сполох, не створювати санітарних дружин… Але він це робить.

Він не може інакше. Він у такій ось межовій ситуації починає більше думати не про себе, а про людей, про все місто. Та й журналіст Рамбер також виявляється людиною гуманною. Він випадково потрапив під карантин, йому хочеться втекти з цього міста до рідного Парижа. І спочатку він усіма силами намагається вирватися з за-чумленого Орану. Ніяк не вдається. Рамбер шукає вихід.

І от - будь ласка. Він може втекти в машині, яка вивезе його непомітним із Орану. Але ж ні! Рамбер тепер почуває себе відповідальним за долю нещасних людей. У ситуації, коли треба вирішити, чиє життя для нього є важливішим, він відмовляється від егоїстичного порятунку. Він залишається в Орані та працює для блага людей.

Мені здається, так само, як Камю йшов дорогою поступового пізнання світу, так і його герої змінюються протягом роману. Так, світ безглуздий, подолати чуму неможливо (бо вона як прийшла в місто, так само й відійшла, і не вакцина тут допомогла, а невідомо що), але людина має боротися.

Це необхідно хоча б для того, щоб зменшити страждання людей, виявити своє людське милосердя один до одного. І якщо кожна людина буде чесно виконувати свою справу, тоді й світ може стати кращим, і тоді, можливо, цей світ не буде «ворожим і незрозумілим».

Альбер Камю через метафору, алегорію показав у романі зло, яке завжди існувало у середовищі людей. Завжди життя людства супроводжували війни, вбивства, завжди існували нечесність, лицемірство, підлість. На жаль, це нікуди не зникло.

Дійсно, роками може дрімати десь у стосі білизни «бацила чуми», а тоді вирветься й накоїть лиха. Вирвався фашизм — і «зачумив» навколо себе народи й держави. Була війна, було багато смертей. Але люди протистояли цьому злу.

І зрештою, зло подолали і відчули себе людьми. Не зачумленими людьми, «а людьми здорових і чистих тіл» (цитата з В. Вітмена). Радість перемоги над злом, над хворобою, над безсиллям — це радість справжньої перемоги! Заради цього варто жити!