Я хочу написати про любов. Про любов особливу, яка у кожної людини, наче життя, єдина i неповторна.

Вона жила в менi ще до моєї появи на свiт, тому що її у мене, ще ненароджену, вливала моя мама. Ця любов допомогла менi народити ся, тому що на мене мама чекала. Вона росла в менi i разом зi мною, тому що поруч була мама, i їй я дарувала цю любов. Та чим бiльше я її вiддавала, тим бiльше її додавалось. I тодi я раптом зрозумiла: це тому, що я i мама - єдине, неподiльне! Бо ж невипадково в усьому безкрай ньому Всесвiтi два наших життя так дивно сплелися: її життя породило моє, а моє - продовжує життя матусi. Хiба це не чудо любовi?

...Я лежу iз заплющеними очима, а мамина долоня з тривогою торкається мого лоба: вона весь час непокоїться, щоб я не захворiла. I в цю мить я вiдчуваю, як у кожну клiтинку вливається мамина любов. Я завмираю, боюсь поворухнутися, розплющити очi i гаряче благаю серцем усi небеснi сили: "Господи! Хай нiколи не станеться з матiнкою нiчого поганого! Нехай вона живе довго-довго! I щасливо!.. А я буду намагатися їй у цьому допомогти".

Мабуть, любов - це коли стискається серце вiд нiжностi; коли земля тiкає з-пiд нiг у днi маминої хвороби; коли виливаєш свої сльози у маминi долонi - i враз весь свiт стає чистiшим i радiсним. Це - коли можна промовити: "Без тебе менi - i не дихать, i не жить!.." Та я знаю, що нiколи цього чомусь не скажу. Але чому? Чому, безмiрно кохаючи своїх матусь, ми так мало їм про це говоримо? Я думаю, що слова тут зайвi, бо тут промовляє серце.