Мова - душа народу, вона його цвiт i зав'язь, без неї дерево нацiонального життя в'яне i засихає. Вiдберiть у народу мову - i вiн гине як народ, як нацiя. Згадаймо вiрш В. Сосюри "Юнаковi":

О мова рiдна! Їй гаряче
Вiддав я серце недарма.
Без мови рiдної, юначе,
й народу нашого нема.

Не може жити країна без мови, як не може жити людина без серця, без душi. Тому й бережуть народи свiй неоцiнений скарб навiть пiд будь-яким гнiтом. Зберiг свою мову й український народ.

Вперше письмово українську мову зафiксовано в грамотi 1341 року, але вона звучала на рiзнi голоси в думах i пiснях. протягом столiть її невпинно шлiфували в усному мовленнi й простi селяни, i козаки-лицарi, i мандрiвнi поети-спiваки - кобзарi та бандуристи. Потiм за допомогою I. Котляревського, М. Кулiша та Т. Г. Шевченка виникла українська лiтературна мова, що зблизила народну мову з письмовою i стала основою сучасного мовлення.

I заблищала вона дорогоцiнним дiамантом серед iнших мов свiту. Це визнавали навiть майстри лiтературного слова iнших народiв. Максим Горький ставив українську мову на друге мiсце в свiтi (пiсля iталiйської) за її музичнiстю. В. Маяковський був у захватi вiд синонiмiчного багатства нашої мови. В росiйськiй мовi, говорив вiн, однаково звучить "люблю карошку" i "люблю девушку", а в українськiй є прекрасне слово "кохаю". I ще:

Я немало слiв придумав вам
Зважуючи їх,
єдиного хочу лиш, -
Щоби стали
вiршiв
всiх мої слова
Повноцiнними,
як слово
"чуєш".
(В. Маяковський, "Шана Українi". Переклад В. С. Колодiя)

Українськими пiснями захоплювався американський спiвак Поль Робсон. Цей список можна продовжити на сотнi сторiнок. I коли неукраїнцi в такому захопленнi вiд нашої пiснi та нашої мови, то як же маємо любити її ми, дiти України!

Дуже багато горя зазнала вона, наша мова.
Царевi блазнi i кати,
Раби на розум i на вдачу,
В ярмо хотiли запрягти
Її, як дух степiв, гарячу.
(М. Рильський, "Рiдна мова")

Українську мову забороняли рiзними циркулярами, називали мужицькою... А вона жила! Жила в чарiвних пiснях Марусi Чурай, в думах Остапа Вересая. На академiчну висоту пiдняв її колишнiй крiпак, генiй українського народу Тарас Шевченко. Квiтла вона в творах мужньої Лесi та незламного Франка. Жила в кожнiй українськiй хатi.

Пiзнiше, за часiв тоталiтарного режиму, закривали українськi школи, штучно пiдносили престиж росiйської (бо нею розмовляв бюрократичний апарат влади), всiляко заохочували небажання рiзних безбатченкiв її вчити.

У цей час нашим земляком були написанi сповненi болю вiршi:

Мова моя де в кого не в модi.
I навiть той, хто iншої не зна,
Кожному доводить при нагодi,
Що йому не рiдна вже вона.
...
Стерплю, змовчу, бо воно ж не варте
Слiв докору. Може й не збагне,
Нi чого цурається, безрiдне,
Нi чого зрiкається, дурне.
(I. Муратов, "Мова")

I попри все мова наша продовжувала жити у своєрiдних i сильних вiршах I. Драча, у глибокiй лiрицi Л. Костенко, в трагiчнiй поезiї В. Стуса. Нарештi вона вирвалася на простiр вiльного розвитку i дiстала статус державної.

Тож не будемо зрiкатися рiдного слова, i хай звучить повноголосо наша чудова мова, i "чистiша вiд сльози вона хай буде" (М. Рильський). Тi, що зрiкаються рiдної мови, втрачають коренi, швидко зникають у безвiстi. Не будемо ж такими! Адже ми - дiти славної України.