"Не можна припустити,
щоб люди спрямували на своє знищення
тi сили природи, якi вони
зумiли вiдкрити i пiдкорити"
(Ф. Жолiо-Кюрi)


Природа... Велике творiння Боже, колиска людства, втiлення краси i добра.
З перших крокiв людини на Землi вона годувала своїми плодами, давала тепло (дрова для вогнища) i м'ясо диких звiрiв... Так було i за бiблiйною версiєю (рай - розкiшний сад), i за матерiалiстичною теорiєю. Правда, часом праматiр - природа i лякала грiзнiстю деяких незрозумiлих явищ. I нашi далекi предки молилися силам природи, створюючи язичницьку релiгiю.

Минали вiки. Людина розвивалася, розумнiшала, вчилася користу ватися дарами i силами природи... I "довчилася", на жаль, до знищення Хiросiми i Нагасакi, до чорнобильської катастрофи. Чи протверезiли "вiнцi природи" (люди) пiсля всього цього? Хто його знає...

А природа - це ж краса! Це могутнi лiси, гордi гори, безмежнi степи, це сонце чи мiсяць в небi, мiрiади зiрок, бiле сяйво Чумацького Шляху... Все це оспiвано в народних пiснях (яснi зорi, тихi води, чисте поле, синє море) i в творах великих митцiв. Перед очима чарiвнi пейзажi Шишкiна, Левiтана, Василькiвського. Переливаються легким пухом ковили степу, згаданi ще в "Словi о полку Iгоревiм". То сяє в сонячному промiннi, "неначе в молоцi дитина", то "реве та стогне" могутнiй, оспiваний Тарасом Днiпро. Як воїни-охоронцi, виставили свої списи в небо стрункi смереки на схилах Карпат, там, де зупинив татаро-монгольську навалу мудрий Захар Беркут (I. Франко, "Захар Беркут"), де засiвала гори своїми спiванками чарiвна Марiчка (М. Коцюбинський, "Тiнi забутих предкiв").

Вслухається в природу молодий Павло Тичина. I звуки в нього зливаються з барвами: "Як золото поколото горить - тремтить рiка, як музика" ("Гаї шумлять"), "Вечiр колiр свiй мiняв з багряного на сизо-фiалковий" i "Синiй оркестровий долинув плач" ("Похорон друга"). Творить свої словеснi акварелi кароокий соловей України В. Сосюра:

I вiтер ласкавий,
I довгiї трави,
У квiти обарвлений день.
О свiте зелений,
Для тебе у мене
Багато-багато пiсень.

I краса ця щедра. Лiси - зеленi легенi планети - дарують нам свiже, п'янке, цiлюще повiтря. Та й озирнiмося: все, що нас оточує (меблi, пiдлога, книги) подароване лiсом.

Поля годують нас хлiбом, на луках i степах пасуться тварини, що дають нам молоко i м'ясо, шкiру i вовну. Годують нас рибою i несуть нашi кораблi водоймища. I все це добро просто грiх не шанувати, не берiгти. Адже людина сама - частинка природи. I щасливою може бути, лише за умови досягнення гармонiї, в злагодi з довкiллям. В iншому разi вона перестає бути людиною. "Зрубали люди старого дуба" (Леся Українка, "Лiсова Пiсня"), використовують живе дерево на тин - i Лiсовик (втiлення мудрої сили природи) вiдвертається вiд них: мре худоба, хату обсiдають злиднi.

I так завжди. Перетворила людина природу на свою служницю, намагаючись силою взяти її скарби - i тепер не оббереться лиха.

Запрягли в ярма електростанцiй рiки - i стогнуть вони, хворiють: гине риба, штучнi моря замулюються, перетворюючись на болота. Та ще й хiмiчна промисловiсь "допомагає". Бездумно вирубуються лiси - i земля перетворюється на пустелю. Використовує людина на полях рiзнi добрива та хiмiчнi засоби боротьби з шкiдниками - i вже не знаєш, що можна їсти, що нi.

Навiть у дрiбному - якi ми буваємо недбалi i невдячнi, коли перетворюємо прекраснi угiддя на "туристськi" смiтники, спричинюючи виникнення лiсових пожеж, знищуючи по-браконьєрськи рибу та тварин.

А часом чийсь недогляд призводить до глобальних трагедiй, як сталося в Чорнобилi. I назва мирної, навiть цiлющої рослини (чорнобиль - рiзновид полину) стала символом чорної бiди. Минуло 15 рокiв, та лихо не заснуло. Спокутуйте, вченi, думайте, полiтики, станьте пером вiщим, поети! Цим закликом починає свою поему "Чорнобильська мадонна" I. Драч.

Читаєш - i хочеться кричати. Споконвiку вважалося сенсом життя кожного: посади дерево, збудуй дiм, вирости сина. Нас на Землi кiлька мiльярдiв. Якби ж то кожний посадив деревце! А якщо кожен знищить по дереву?! Схаменiться, люди! Будьте Людьми!