Найкращі книжки - це ті, кожну сторінку яких читаєш з величезним захопленням. Саме такою книгою є роман Фредеріко Стендаля «Червоне та чорне». її задум виник осінньої ночі 1829 року.

Поштовхом до нього послу.кила позаминулорічна газетна публікація, яка розповідала про домашнього вчителя Антуана Берте, який закохався в хазяйку, а потім із ревнощів намагався її застрелити і зрештою був засуджений і страчений 23 лютого 1828 року. Жюльєну Сорелю, чий голос письменник вчуває так ясно і чітко, як свій власний, цьому гувернеру з тонкими, майже жіночими рисами обличчя Стендаль щиро віддав усе своє натхнення.

Жюльєн Сорель, селянин за походженням, готовий піти на будь-які випробування, аби досягти найжаданішого для простолюдина - потрапити у вищий світ. Маючи хворобливе честолюбство та жагу самоствердженя, він весь час переконував себе в тому, що не можна зупинятися, не можна відпочивати, бо треба діяти. Обираючи кар’єру священика, юнак був впевнений, що вона відкриє йому шлях до здійснення таємних мрій.

Крім того, священик у сорок років отримує більше ніж найві-доміші генерали Наполеона, його кумира, духовного батька. Але, ставши гувернером, він швидко зрозумів, що у Франції 1828 року не можна піднятися з низів без допомоги титулованої дами.

Збагнувши, що кохання такої жінки відкриває широкі обрії для кожного, хто прагне вирізнити себе з натовпу простолюдинів, він усю свою енергію спрямував на те, щоб закохати в себе мадам де Реналь. Відгадати потаємний задум чарівного гувернера їй не вдалося, бо справжнє кохання не вміє розмірковувати. Проте Жюльєн був закоханий у неї виключно з розрахунку.

Завжди все у своєму житті розраховувати, бути безсоромним у досягненні мети Жюльєн навчився в семінарії. Він уявляв, як де Реналь першою впаде йому в обійми, розплачеться у нього на грудях. І це було б величезною помстою за те, що багатії вважають і вважали його людиною другого сорту. Стендаль зневажав паризькі салони з їх правилами «гарного смаку», марнославством та чужими для нього звичаями.

І не дай же Бог показати там себе невдахою чи смішною та довірливою людиною! Саме туди, в Париж, у вир салонного життя прибув улюбленець автора, Жюльєн Сорель. Це був час, коли слава Наполеона перестала бути провідною зорею для тих, хто вибрав кар’єру буржуа. В моді були успіх за будь-яку ціну, сановна посада, красномовство. Саме в цей час Жюльєн мріє, щоб суспільство визнало його достоїнства та таланти.

Але у вищих колах, до яких прагне потрапити селянський хлопець, не визнають цих якостей. І Наполеон, про якого він так палко мріяв, був уже в минулому, бо, замість героїв, прийшли тупі та само-вдоволені торговці, які стали справжніми героями епохи, в яку жив Сорель.

Стендаль розумів, що уявлення його героя про щастя, успіх у житті - фальшиві і згубні. Куди вони можуть завести хлопця? Адже шлях брехні і лицемірства веде до загибелі. Хоч як шкодує за своїм улюбленцем автор, але він твердо вирішив, що Жюльєн має нести покарання за свій хибний життєвий вибір, за те, що всім своїм єством був вірним егоїстичному обов’язку та честлюбству, за те, що будь-яку поразку у своєму житті вважав, як і сановні вельможі, втратою власного обличчя. Це був найбільший вияв марнославства.

На суді Жюльєн виступив з палкою промовою, наче підводячи підсумок своєму власному життю і визнаючи поразку: «Панове! Я не маю честі належати до вашого класу. В моїй особистості ви бачите селянина, повсталого проти жалюгідності своєї долі». Таким чином, Сорель розумів, що судити його будуть не стільки за скоєний злочин, скільки за те, що він наважився переступити межу, яка відділяла його від вищих кіл суспільства.

Після написання роману Стендаль деякий час відчував ехо пострілів Жюльєна Сореля, пострілів, що символізували виклик долі, виклик натур величних та романтичних сильним світу сього, виклик, який нікого ще не привів до щастя. Життя Жюльєна - це вщент розбита мрія про славу, мрія, збудована на лицемірстві та наполеонівській гордині.