Жанрові особливості такого проблемного роману Достоєвського, як «Злочин і кара» не можна визначити однозначно. І не тільки тому, що це твір складний щодо свого задуму і об’ємний навіть в кількісному відношенні. Наприклад, про роман Л. Толстого «Війна і мир», при всій його масштабності, можна категорично твердити, що це роман-епопея.

Про «Анну Кареніну» Толстого можна без зайвих коментарів сказати, що це соціально-сімейний роман, психологічно глибокий. Щодо «Злочину і кари» Достоєвського, то справа стоїть набагато складніше, бо до нього підходить декілька жанрово різних визначень, і кожне з них буде по-своєму справедливим, оскільки таке тематичне й естетичне наповнення в романі є.

Роман соціально-психологічний. Так. На питання в даному творі Достоєвського є відповідей чимало. Роман - філософський, навіть дискусійно-філософський. Так, бо в цьому творі проблема засудження войовничого індивідуалізму й так званої «надособистості» знаходиться в центрі уваги. Роман - психологічний. Теж доречне визначення, оскільки йдеться у першу чергу про людську психологію, у різних її, навіть хворобливих проявах.

А до цього ще можна додати й інші, більш часткові жанрові особливості, пов’язані вже із самою структурою твору: внутрішні монологи; діалоги-дискусіїдійових осіб; картини майбутнього світу, в якому б запанувала ідея індивідуалізму, ідея поділу людей на «вищих» і «нижчих» в духовному плані, подана крізь сон Раскольнікова в кінці роману тощо, взагалі прагнення автора до акцентування окремої деталі і водночас неодмінних символічних узагальнень.

Отже, різножанровість «Злочину і кари» є в даному разі головною умовою успішної творчої реалізації масштабного авторського задуму його дидактичної настанови), дуже характерної для літературної діяльності цього видатного письменника.

«Злочин та кара» - перший в ряду п’яти найкращих романів Достоєвського («Ідіот», «Біси», «Підліток», «Брати Карамазови»). Величезна трагічна сила роману, всебічне розкриття і викриття «надлюдини» (Ніцше), глибоке зображення соціальних умов життя міської бідноти, справжній демократизм і гуманізм письменника, його співчуття усім «униженньїм и оскорбленньїм» зробили твір однією з вершин реалістичного роману XIX століття. З надзвичайною силою Достоєвсь-кому вдалося показати небезпеку для людства індивідуалістичної свідомості, що прагне до самоствердження.

Письменник глибоко проникає в душу злочинця, і за ідеєю вбивства заради любові до людей, влади заради добрих справ, вбивства по совісті, відкриває найстрашнішу і найжахливішу для нього ідею - «ідею Наполеона», ідею влади заради влади, ідею, що розділяє людство на дві нерівні частини: більшість - «тварь дрожащая» і меншість - «власте-линн», які від народження покликані керувати більшістю, стояти поза законом і мають право, як Наполеон, в ім’я поставленої мети переступати через закон, порушувати божу мораль.

Так, саме ця ідея штовхнула інтелігента Раскольнікова на страшний вчинок: «Тварь ли я дрожащая или право имею?» - хоче з’ясувати, вбиваючи стару лихварку (щоправда, були і соціальні причини - необхідні були гроші, щоб врятувати сестру від ганебного шлюбу, матір від жебракування). Та попри те, що все складається на його користь - доказів проти нього немає, інший бере вину Раскольнікова на себе, сам Родіон у своїй теорії не сумнівається - герой не має спокою.

Письменник застерігає людство від небезпеки захоплення будь-якими ідеями, в основі яких лежить індивідуалізм. Він показує, яку сильну владу над людьми може мати ідея, і якою страшною, злочинною може бути ця ідея.

В образі головного героя Достоєвський карає заперечення святості людської особистості і всім змістом роману показує, що будь-яка людська особистість священна і недоторкана, і що в цьому відношенні всі люди рівні. Ідея Раскольнікова про право сильної особистості на переступання моральних норм життя виявилась абсурдною. Він воскресає, коли звільняється від злочинної теорії «надлюдини» і прилучається до світу інших людей.