Роман іспанського письменника Мігеля Сервантеса де Сааведра увічнив ім'я письменника. Роман був задуманий як пародія на середньовічний лицарський роман, але дуже швидко виріс до рівня роману, що піднімає вічні філософські питання. Але і первинний задум містив у собі основи подальшого перетворення. Бажання створити пародію було викликане величезним розривом між дійсністю та її відображенням у літературі. Саме це і привело до основного конфлікту твору — конфлікту між ідеалом і дійсністю.

Комічний ефект роману викликаний зіткненням ситуацій, узятих з лицарських романів і повсякденних ситуацій сучасної Іспанії. Замість красеня-лицаря, сильного і непереможного, головним героєм стає другорядний Ламанчський ідальго, Алонсо Кехано. Він — карикатура на книжного лицаря.

Письменник не приховує свого іронічного ставлення до головного героя, думки якого наповнені різними книжними фантазіями: чарами, битвами, змаганнями, смертельними ранами, любовними зітханнями, розлуками і муками. Але головний герой і його дивакуваті витівки викликають не лише сміх читача. У химерних битвах із «вітряними млинами» складно не" побачити благородні наміри героя, який кидає виклик несправедливості всього світу.

Він готовий битися за честь і свободу. У романі є епізоди, де горе-герой максимально наближується до справжнього героїзму, наприклад, епізод із хлопчиком-пастухом. Але всі його вчинки виявляються невдалими, як у випадку зі звільненням несправедливо засуджених каторжників. Дон Кіхот не вміє передбачати наслідки своїх вчинків, тобто передбачати на декілька кроків уперед. Опис правосуддя викликає настільки сильні відчуття, що вже складно розрізнити, які розповіді каторжників правдиві, а які вигадані.

Але схильність Дон Кіхота все плутати привела до того, що він не отримав подяки від звільнених: знову кращі наміри обертаються нетиповою поведінкою, схожою на божевілля. Наявність у романі таких ситуацій свідчить про те, що вони і є головними в романі, тоді як відверто комічні — тільки антураж.

Зовсім інший ракурс — конфлікт між ідеальним і реальним розкривається у ситуації, коли заради розваги герцога зброєносця Дон Кіхота Санчо Пансо роблять на деякий час нібито справжнім губернатором. Звичайний селянин, людина з народу, Санчо Панса в цій ролі є мудрішим суддею і кращим, ніж справжній губернатор: безкорисливим, милосердним і справедливим. Саме це і завершило жарти: подібні особи були непотрібні для реального ладу.

Санчо Панса вірить деяким обіцянкам свого пана не через зайву начитаність, а швидше за все через звичайну необізнаність. У повсякденних справах він постає як весела і твереза людина. Так, до розриву з реальністю призводить не тільки зайва романтичність, але і недостатній рівень освіченості.

Поза сумнівом, обидва героя викликають щиру симпатію. Образ Дон Кіхота почав символізувати прояв кращих і благородніших намірів при повному відриві від дійсності. Утвердився новий термін «донкіхотство», який має реальне значення і прояв цього явища, виявленого Сервантесом, можна спостерігати у реальному житті. Людям варто час від часу замислюватися над тим, чи немає розбіжностей між їх бажаннями та можливостями, між реальним та ідеальним. Тому популярність роману Сервантеса переживає сторіччя.