Т. Шевченко — великий український поет, виразник найглибших заповітних прагнень народних мас. Він сміливо підніс прапор боротьби за волю й щастя народу.

У 1845 році, будучи тяжко хворим, Шевченко написав свій знаменитий вірш «Заповіт». Сталося це пізньої осені 1845 року. Т. Шевченко в цей час працював на Переяславщині за завданням археографічної комісії — змальовував пам'ятки старовини. У дорозі він застудився і захворів на запалення легенів. Цей тяжкий недуг тоді не часто виліковували. Важко було на душі у поета.

Думав, що незабаром доведеться піти з життя. А скільки було планів! Скільки ще хотілося зробити для милої України, для визволення рідного народу! Саме тоді і народилося це його полум'яне звернення до українського народу, в якому заповідає поховати його на могилі коло Дніпра «на Вкраїні милій» і закликає до боротьби.

Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров'ю
Волю окропіте.

Поет твердо вірить, що повсталий народ порве нарешті кайдани рабства і побудує нове суспільство, вільну, нову сім'ю, де б і його, поета, не забули «пом'янути незлим тихим словом». У «Заповіті» органічно поєднуються революційні й патріотичні мотиви. Любити батьківщину для поета означає боротися за волю народу, за побудову життя на нових засадах. Нове суспільство, яке має бути побудоване після того, як народ порве кайдани, уявляється поетові подібним до великої, вільної сім'ї, де взаємовідносини між людьми будуть братерськими. Тут виявилось далекоглядне прозирання Шевченка в майбутнє.

«Заповіт» Т. Шевченка — це духовний заповіт усьому народові побудувати вільну, незалежну державу. Пройде багато років, доки збудуться пророчі слова поета. Але в тому, що зараз Україна — незалежна, вільна, визнана в усьому світі країна, «без мужика й пана», — велика заслуга її геніального сина Т. Шевченка. І «у великій братній сім'ї ми тебе не забули, Тарасе».