Дивовижно яскравий світ художнього слова видатного українського митця Ліни Василівни Костенко. На нинішньому поетичному олімпі України серед інших майстрів слова вже кілька десятиліть живе вона як «нерозгадане чудо», «голос народу». Ліна Костенко - феномен української культури. Маючи воістину Божий дар слова поетеса є ще й лицарем честі, взірцем громадянської мужності. Таким поетом може пишатися будь-який народ світу, бо він є спадкоємцем кращих традицій не лише своєї нації, а й усього людства.

Ліна Костенко, поет, філософ, безстрашний, самобутньо й напружено мислячий митець, кришталево чистий перед своїм народом і власною совістю. її геній, незважаючи на всі катаклізми й катастрофи, гоніння й замовчування, був і залишається могутнім незламним деревом, олімпом сучасної поетичної думки. Свою долю поетеса вибрала сама:

Я вибрала Долю собі сама.
І що зі мною не станеться -
у мене жодних претензій нема
До Долі - моєї обраниці.

Ще замолоду душа Ліни Костенко задихалася в атмосфері духовної блокади, тотального наступу на паростки національного відродження, засилля кар’єристів, підлабузників. її поезія була криком протесту.

Номенклатурні дурні, бюрократи,
пласкі мурмила в квадратурі рам!
Ваш інтелект не зважать на карати,
а щонайбільше просто на сто грам.

Поезія Ліни Костенко - це поезія правди, неповторності:

Поезія - це завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі.

1987 року в житті Ліни Костенко відбулася знаменна подія - їй присуджена Державна премія імені Т.Г. Шевченка за історичний роман у віршах «Маруся Чурай» і збірку поезій «Неповторність». Слово Ліни Костенко завжди було на сторожі правди. І цим вона не може не захоплювати нас. «Література,- писала поетеса,- це не змагання, а боротьба. Боротьба не амбіцій, не стрибки в висоту, не біг наввипередки. Це одвічна боротьба добра і зла, справедливості і несправедливості, людського і нелюдського».

Що доля нелегка - в цім користь своя є.
Блаженний сон душі мистецтву не сприяє.

Що б не писала поетеса, на першому місці завжди були проблеми морального вибору, розв’язувала вона їх на матеріалі подій тисячолітньої давності: якщо здавна люди мучилися ними, то їх неодмінно треба вирішувати.

…Тепер кого не стрів -
усі митці, художники й поети.
Всі генії
На вічні терези
кладуть шедеври у своїй щедроті.
Той, хто пізнав в мистецтві лиш ази,
був Мікеланджело Буонзрроті.

Мобілізує нашу волю, додає сили протистояти злу, активно формує високі моральні переконанню, збірка «Інкрустації».

Те, що принижу с, - пронизує.
Душа образ не забува.
Все, чим образили поета,
акумулюється в слова.
А слово - струм.
А слово - зброя.
А віще слово - вічове.
Душа, зруйнована, як Троя,
своїх убивць переживе.

Поезія Ліни Костенко відкриває нам самобутність, самостійність в усьому. Поетеса віддає перевагу дорогам неповторним, темам - нерозробленим. Духовна предтеча шістдесятників, поетеса відкрила для них основні ідейні і стилістичні обрії, ревно дотримуючись національних традицій, безсумнівно, стала духовним донором для всієї української культури, візитною карткою поетичної України. Вона була і є найпопулярнішим, найбезстрашнішим поетом серед читачів усіх вікових категорій, найчеснішим, найбезстрашнішим, з нині живущих, митцем слова. Захоплює і діє протверезуюче жорстока правда, яку говорить своїм читачам Ліна Костенко.

У 1993 році в «Літературній Україні» були надруковані сатиричні віршовані мініатюри, в яких правдиво авторка засуджує і нашу бездуховність, і нищення природи, й інші пороки буття нашого.

Ми дикі люди, ми не знаєм звичаїв.
Ми нищим ліс. Ми з матір’ю на «ти».
Ми свій кінець пришвидчуєм, пришвидчуєм
У колективних нетрях самоти.
Імперія - гріховність і верховність
Іови націй в череві кита.
Проникливі балачки про духовність
І шовінізму чорна блекота.

Без сумніву, золоту сторінку творчості Ліни Василівни становить її духовний діалог з матінкою-природою. її поетична ліра напоєна любов’ю до всього, що живе під небом рідної України.

Чому ліси чекають мене знову,
на щит піднявши сонце і зорю.
Я їх люблю. Я знаю їхню мову.
Я з ними теж мовчанням говорю.

Вражає і захоплює нас інтимна лірика Ліни Костенко, де кожен рядок сприймається як окрема поезія. Це спонукає знову й знову думати й перечитувати рядки, які сповнені самоповаги, вірності ліричної героїні самій собі як самодостатній особистості, як громадянці, бо не в її правилах зводити життя до егоїстичного благополучного самозабуття, зрікатися своїх поглядів, загальнолюдських тривог, заблоковуватися в «хаті скраю».

Так, у вірші «Моя любове» звучать ці мотиви:

Лиш не зроби слухняною рабою,
не ошукай і крил не обітни!
Не дай мені заплутатись в дрібницях,
не розміняй на спотички доріг,
бо кості перевернуться в гробницях
гірких і гордих прадідів моїх.

Отак і постає перед нами на весь зріст образ гордої українки, що має ті ж ціннісні орієнтації, що і її пращури - герої національно-визвольних змагань.

І в них було кохання, як у мене,
І від любові тьмарився їм світ.
І їх жінки хапали за стремена,
та що поробиш, - тільки до воріт.
А там, а там… Жорстокий клекіт бою.

У вірші немає пафосних закликів, є ствердження невіддільності власної долі від життя свого народу. Читаючи вірші Ліни Костенко про кохання, ми ніби поринаємо в дивовижний світ високих почуттів - святих і чистих, високошляхетних і одухотворених не лише поетичним генієм Ліни Костенко, а й високістю її духу та мудрістю.

Отже, говорити про поезію Ліни Костенко - означає говорити про святість душі людини, її гідність, про ідеали добра, істини й краси, про нездоланність правди і необхідність боротьби за неї.

Поетичне слово цієї жінки-поетеси наповнює нас високою духовністю, філософською глибиною, збагачує нас інтелектуально, звеличує душу й серце благородними почуттями, чарує несказанною красою слова.