Реферат: Франсиско Франко
«Нова держава», що Франко почала будувати відразу після початку заколоту в липні 1936 року і продовжував будувати після 1939 року вже в умовах світу, у цілому мало досить відразливий характер. Насамперед, принаймні років двадцять надзвичайно жорстоко, аж до страт, придушувалися будь-які політичні опоненти режиму. «Нація як і раніше розколота навпіл, — відзначав у середині 40-х кореспондент британського «Таймс». — Половина — переможець продовжує тримати ногу на горлі переможеної половини, а та продовжує кипіти обуренням». Німецький же посол Шерер оцінював перед Новим, 1941, роком кількість «червоних», що містилися у франкистских в'язницях і концтаборах, у 2 млн. чоловік — величезна цифра для країни з 25-мільйонним населенням!
У країні створювалася «органічна демократія» і «корпоративна держава» — дуже багато чого в цьому питанні франкисты запозичили в італійських фашистів. Соціально-економічна політика режиму Франко базувалася на чотирьох основних елементах — контрольованій економіці, автаркії, корпоративізмі і соціальній «гармонізації». Проголошена генералісимусом наприкінці громадянської війни стратегія економічного націоналізму знайшла своє практичне втілення в режимі автаркії — прагненні до повного самозабезпечення країни всіма необхідними промисловими і сільськогосподарськими товарами. В роки Другої світової війни існували об'єктивні труднощі з імпортом із країн, що воювали на тій чи іншій стороні, після завершення війни режим Франко потрапив у міжнародну ізоляцію: у грудні 1946 року Генеральна Асамблея ООН призвала всі країни-члени відкликати своїх послів з Мадрида, підтвердила рішучість не приймати Іспанію ні в ООН, ні в її спеціалізовані організації. У той же час це деякою мірою відповідало інтересам іспанських підприємців, що рятувалися від іноземних конкурентів і могли одержувати фінансову підтримку від уряду, випускаючи «життєво важливу продукцію».
Величезні руйнування і втрати, що випали на частку Іспанії під час громадянської війни, компенсувалися вкрай повільно. 12 років — до 1951-го — зберігався картковий розподіл основних продовольчих продуктів, процвітав чорний ринок.
Для реалізації стратегії економічного націоналізму був створений Інститут національної індустрії (ІНІ). Спочатку його очолив сам Франко, але справа виявилася настільки складним, що незабаром він уступив керівництво другу свого дитинства, відомому суднобудівнику Антоніо Суанчесу, що проголосив вищим пріоритетом нації «благо держави».
Соціальні конфлікти Франко вирішував цілком у радянському дусі — з одного боку, жорстоко, по-звірячому придушувалися будь-які спроби пошуку шляхів поліпшення соціальних умов у боротьбі з чи режимом «поза його». З іншого боку — «вертикальні профспілки», що поєднували і найманих робітників, і роботодавців і цілком контрольовані державою, виступали арбітром у суперечках про умови й оплату праці. З 1951 року в Іспанії введене безкоштовне медичне обслуговування — зарплату всім лікарям платило державу, вони не мали права брати гроші з пацієнтів (щось до болю знайоме, правда?). Іспанія, чи ледве не єдина з країн Західної Європи, мала широку мережу «профспілкових» санаторіїв і будинків відпочинку, дитячих літніх таборів. Франко на практиці намагався втілювати в життя дане ще в 1939 році урочиста обіцянка — «проводити усю свою економічну політику насамперед в інтересах нижчих і середніх класів».
І все-таки розходження в рівні економічного і соціального розвитку, як життя між Іспанією і демократичними країнами Західної Європи, хоча б сусідньою Францією, різко підсилювалося. Хоча «холодна війна» між Сходом і Заходом дала можливість Іспанії вийти з міжнародної ізоляції — віхами цього стали військовий договір зі Сполученими Штатами 1953 року і вступ країни в ООН у 1955 році, — здавалося, «іспанське закляття» відсталості і надалі буде тяжіти над країною. Після 15 років політики «економічного націоналізму» Франко змушений був поставити під сумнів саму концепцію «іспанскості» в економіці: «Наші закони (економічні) застаріли, оскільки багато хто з них прийняті ще в часи європейської війни, коли ще були живі Гітлер і Муссоліні: потрібно модернізувати їх, зробивши більш гнучкими».
Чи думав Франко
про майбутнє Іспанії?
Своєрідним поворотним пунктом в історії Іспанії можна вважати відкриття в 1959 році величного меморіального комплексу Долін полеглих — неподалік від стародавнього королівського замка Эскориал. Під найбільшим у світі хрестом перепоховали порох усіх жертв громадянської війни в Іспанії (тих, зрозуміло, чиї могили удалося відшукати) — і націоналістів, і республіканців. І хоча напис на пам'ятнику говорила: «Полеглим за Бога й Іспанію», що ніби-то «відтинало» атеїстів-республіканців, і в самій Іспанії, і за її межами символічний крок Франко сприйняли як перший сигнал до національного примирення, зміні курсу.
Так Франко, якому було, між іншим, уже під 70, виявився здатний здійснити дуже важливий поворот, переглянути колишні позиції. На авансцену політичного й економічного життя вийшли, відсунувши традиційних фалангістів, «опусдеісти» — члени світської напівсекретної католицької організації «Опус Деи» (Справа Боже). Вони намагалися з'єднати сучасний технократизм, динамізм індустріального суспільства 60-х років із традиційними католицькими цінностями і сильною політичною владою, з авторитарними проявами включно.
Як і випливало очікувати, модернізаторам довелося перебороти опір Суанчеса й інших керівників ІНІ. І хоча Франко намагався в цій боротьбі відігравати роль неупередженого арбітра (до речі, улюблена позиція каудільо, протягом десятиліть майстерно нацьковував один на одного різні плини і клани у своєму таборі, а потім «мирившого» їх), зрештою він усе-таки явно підтримав «опусдеістов» і дав їм можливість здійснювати свою програму.
Не всі, передбачене в планах розвитку, прийнятих у 60-і і початку 70-х років, було виконано. Але і те, що удалося здійснити, докорінно змінило вигляд країни: на початку 70-х Іспанія зайняла п'яте місце в Західній Європі по обсягах промислового виробництва. Фінансувалися ці плани як за рахунок прибутків від туризму, що виросли з $385 млн. у 1961 році до $2,5 млрд. у 1972-м, так і за рахунок грошових переказів робітників-емігрантів.
На зміну ультранаціоналістичним пристрастям, у свій час підігріва самим Франко, прийшли заклики ширше відкрити двер у зовнішній світ. Міністри-технократи останніх франкистских урядів не ховали, що їхня економічна політика вносить корективи й в ідеологічну орієнтацію режиму. Саме тоді технократи висунули тезу про «ідеологію кінця всіх ідеологій».
Але Франко все-таки не удалося цілком приєднати Іспанію до зовнішнього світу так, як радили його молоді міністри: офіційне прохання про прийом до ЄЕС було в 1971 році відхилена (Іспанія стала членом Євросоюзу тільки через 11 років після смерті каудільо).
Опозиція, неузаконена, проте існуюча, називала цю модернізацію консервативної, оскільки усе ще давали про себе знать і старі структури керування економікою, і технологічна відсталість від передових країн. Бурхливий економічний ріст не став все-таки основою для національного консенсусу в редакції, задуманої самим Франко, тобто основою реформованого обновленого режиму. Особливі надії на встановлення національного консенсусу Франко зв'язував з відродженням монархії. Ще в 1947 році в Іспанії провели референдум, на якому переважна більшість громадян висловилися за відновлення монархії. У такий спосіб Іспанія стала королівством, але королівством досить дивним — без короля. Каудільо одержав щось типу довічного регентства. І тільки 23 липня 1969 року Іспанія сподобилася на офіційного спадкоємця 76-літнього каудільо. Їм став Хуан-Карлос Бурбон, онук Альфонсо XIII, що втратив трон за 38 років до того. Королем він став 22 листопада 1975 року — через два дні після смерті Франсиско Франко, генералісимуса і каудільо Іспанії.
Прийнята в грудні 1978 року, після мирного перехідного періоду, Конституція визначає Іспанію як «парламентську монархію, правова соціальна і демократична держава, що проголошує вищими цінностями волю, справедливість, рівність і політичний плюралізм».
Звичайно, це зовсім не те майбутнє, про якому Франка мріяв і до якому, як йому здавалося, він вів країну: 15 грудня 1976 року під час референдуму з приводу політичної реформи, у якому взяли участь 77,4 відсотки виборців, тільки один іспанець з 50 проголосував за збереження колишніх порядків. Але хто зважиться затверджувати, що серед каменів, з яких складений будинок сучасної Іспанії, немає жодного, закладеною рукою Франко?
Бесплатно скачать реферат "Франсиско Франко" в полном объеме
