Реферат: Червоний терор в Україні 1917-1953 рр

Особливого розмаху набувають репресії в другій половині 1937 р., коли у відповідності з директивами НКВС СССР та НКВС УССР було проведено цілий ряд операцій, спрямованих на вилучення „контрреволюційного елементу".
4 липня 1937 р. народній комісар внутрішніх справ СССР М. Єжов направив у всі підлеглі органи телеграму число 11926, якою наказував:
„Всім начальникам НКВС та начальникам УНКВС країв та областей. З отриманням цього візьміть на облік всіх в вашій області куркулів та кримінальних злочинців, які повернулися після відбуття покарання, втікачів з таборів та заслання, всіх врахованих куркулів поділіть на дві категорії: 1) найбільш ворожих елементів, що підлягають арештові і розстрілові в порядку адміністративного проведення справ через трійки; 2) менш активних, але все ж ворожих елементів, що підлягають висланню в район за вказівкою НКВС СССР.
До 8 липня 1937 р. телеграфом повідомте мені кількість осіб першої і другої категорій з визначенням окремо куркулів та кримінальних злочинців. Про час операції та порядок проведення вказівки дам додатково.
Єжов".32
Вказана операція розпочалася 1 серпня 1937 р. і проводилась у надзвичайно великих маштабах. Вже напередодні НКВС СССР встановив НКВС УССР норму на арешт та вислання 28,800 громадян зазначених вище категорій. З них першої категорії (розстріл) — 8,008 громадян; другої (вислання) — 20,000.33
Та навіть цих „контрольних цифр" для репресивно-каральних органів НКВС УССР виявилось замало. Тому до кінця 1937 р. народній комісар внутрішніх справ республіки Леплевський тричі (5, 25 вересня та 11 грудня) звертався до НКВС СССР про встановлення додаткових норм для цієї операції. Його клопотання було підтримане центральним репресивним апаратом, внаслідок чого були встановлені такі остаточні ліміти: першої категорії — 26,150 осіб, другої — 37,800, разом — 63,950 осіб, або втричі більше, ніж було передбачено.34
Аналізуючи діяльність репресивно-каральних органів большевицької державности, необхідно зазначити, що виключною цинічністю, нехтуванням елементарних юридичних та моральних норм відзначався наказ НКВС ОССР від 15 серпня 1937 р., яким вимагалось при арештах зрадників батьківщини, право-троцькістських шпигунів арештувати їх дружин. Як і всі інші, цей наказ виконувався на місцях з особливою ретельністю.35
Однак, як свідчать документи, результати численних злочинних операцій аж ніяк не влаштовували керівництво НКВС. Тому 3 листопада 1937 р. Єжов направив у всі репресивні органи НКВС телеграму, в якій відзначалось, що операції щодо антисовєтських елементів проходять вкрай повільними темпами. Пропонувалось „формувати проведення операцій щодо вказаних категорій осіб. ... провести всі арешти і розглянути всі слідчі справи" і до 15 грудня 1937 р. представити підсумкову записку про те, „яких результатів ми досягли і які висновки для нашої роботи ми повинні зробити на майбутнє".36
Крім широкомасштабних загальносоюзних операцій в Україні в другій половині 1937 р. проводились масові незаконні арешти у відповідності з комплексом каральних заходів, розроблених народнім комісаріятом внутрішніх справ УССР.
На основі статистичних матеріялів НКВС УССР можна стверджувати, що в наслідок різноманітних загальносоюзних та льокальних репресивно-каральних акцій в другій половині 1937 р. в Україні було заарештовано 148,872 громадянина. З них засуджено 122,313 громадян (до розстрілу — 53,081).37
На початку лютого 1938 р. народнім комісаром внутрішніх справ Української ССР був призначений О. Успенський, злочинна діяльність якого ознаменувала собою новий етап у проведенні масових політичних репресій в Україні.
Представити нового народнього комісара приїхав до Києва сам народній комісар внутрішніх справ совєтської імперії М. Єжов. На оперативній нараді керівного складу НКВС УССР, проведеної з цієї нагоди, він охарактеризував всю попередню діяльність „як штукарство", удар по одинаках, вказував на відсутність роботи щодо викриття антисовєтського підпілля. Особливо незадоволеним залишився М. Єжов результатами викриття українського антисовєтського націоналістичного підпілля, польського, німецького і інших контрреволюційних центрів, що „призвело до наявності в Україні значної кількости петлюрівських, махновських, білогвардійських та інших антисовєтських кадрів".38
Виключною маштабністю відзначалися в першій половині 1938 р. репресивні заходи НКВС УССР для ліквідації кадрів „широкого підпілля Українського націоналістичного центру". За задумом авторів цієї чергової фальшивки до його складу входили підпільні центральні комітети УСД, УКП та УПСР, об'єднаних в „бльок українських демократичних партій". В процесі ліквідації націоналістичного центру лише за перше півріччя 1938 р. було заарештовано 24,233 особи.
За цей же період всюдисущий репресивний апарат НКВС наніс трагічний удар по „Польській організації військовій", її окружних комендатурах у Вінниці, Дніпропетровському, Одесі, Харкові, Кам'янець-Подільському, інших населених пунктах України. Ця чергова злочинна акція скалічила долі 12,366 громадян, при чому не лише польської національности.39
Пристрасть НКВС до викриття організованого та розгалуженого підпілля була очевидна. Практично всі 89,000 заарештованих в першому півріччі 1938 р. входили до організацій з чітко визначеною структурою та політичною спрямованістю.
На початку 1938 р. соціяльна напруга в країні, викликана нагнітанням атмосфери суцільної гістерії, нескінченою кадровою чехардою, масовими політичними репресіями проти руху опору поневолених совєтською імперією народів, досягла своїх крайніх меж. Аналітичні архівні матеріяли НКВС, СССР та УССР зафіксували наростаюче невдоволення населення внутрішньою ситуацією, діяльністю партійних комітетів, свавіллям та безконтрольністю репресивно-каральних органів. Розчавивши політичну опозицію фізично та морально, вирубавши, як це здавалося на перший погляд, будь-які паростки інакомислення, правляча большевицька еліта могла почувати себе більш спокійно. Що стосується відвертих та цинічних злочинів, які знівечили долю тисяч невинних громадян, то відповідальність за них вона була готова покласти на будь-кого, тільки не на себе. Таким чином, в політичний лексикон була знову введена заяложена теза про перегини, зловживання на місцях, відхилення від генеральної лінії партії.
В другій половині 1938 р. відновили свою пильність „трійки" в Україні, хоча до 13 травня вони вже повністю вичерпали відведені їм згори „ліміти" і засудили 36,000 громадян. Однак на цей період ще залишилось 22,272 заарештованих. Тому НКВС УССР клопотався перед своїм московським керівництвом про продовження дії „трійок" в Україні та дозвіл засудити за першою категорією ще 35,000 громадян.
Всі ці прохання були повністю задоволені. В червні 1938 р. в усіх обласних управліннях НКВС УССР затверджувався персональний склад „трійок", а у вересні злочинний конвеєр був вже на повному ходу. З архівних матеріялів довідуємося, що з 19 вересня до 14 жовтня 1938 р. „трійками" УНКВС було засуджено 26,476 громадян, з них за першою категорією — 22,508, за другою — 3,968 громадян.40
Після анексії території Західньої України, Північної Буковини і Бесарабії та поширення большевицької державности, увесь молох репресій був перенесений на населення цього краю, яке десятиліттями вело національно-визвольну боротьбу за Самостійну Соборну Українську Державу.
Основні зусилля репресивно-каральних органів тоталітарного совєтського суспільства були спрямовані на фізичне винищення підпілля ОУН та її збройного формування — УПА. При цьому пляномірно впроваджувались та використовувались підступні методи діяльности НКВС-НКДБ-МДБ у формі спеціяльних провокативних груп з метою спаплюження самої ідеї національно-визвольної боротьби українського народу. Вони супроводжувались масовими депортаціями населення у віддалені регіони імперії, цинічними діями МДС для знищення Української Греко-Католицької Церкви, що завжди відстоювала ідеали національної державности, про що автор детально розповів на сторінках згаданого наукового дослідження.
Сотні тисяч громадян України були репресовані каральним апаратом большевицької державности в роки Другої світової війни та у повоєнний час, коли репресії розглядалися як один із основних приводних пасів внутрішньої політики совєтського тоталітарного суспільства. Лише смерть Сталіна, арешт Л. Берії та його поплічників дозволили зробити певні кроки на шляху до лібералізації заідеологізованого суспільства кратократії, але Україна й надалі продовжувала залишатись на колоніяльному становищі в складі советської імперії ще довгі роки комуністичної темряви.
Сьогодні ми повинні сповна засвоїти ці трагічні лекції нашої гіркої, сфальшованої історії, щоб в умовах розбудови національної державности український народ не повторив фатальних помилок попередніх поколінь, вкотре не дав себе ошукати і втратити Українську Державу, що здобута дуже дорогою ціною життя буйного цвіту її волелюбної нації.

Список использованной литературы:

1. КПРС в резолюціях і рішеннях з'їздів, конференцій і пленумів ЦК. — К., 1989. — Т. 2. — С. 389-390.
2. Даниленко В., Касьянов Г., Кульчицький С. Сталінізм на Україні: 20-30-і роки. — К., 1991. — С. 184.
3. Щетинов Ю. Режим личной власти: к истории формирования — Вестник Московского университета. Серия. История. — М., 1989. — № 4. — С. 3-4.
4. Даниленко В., Касьянов Г., Кульчицький С. Сталінізм на Україні. — С. 181.
5. Там же. — С. 180-181.
6. Сталин Й. — Собр. соч. — Т. 11. — С. 63-64.
7. Известия. — 1931. — 2 февраля.
8. Реабілітовані історією. АН України. — Київ-Полтава, 1992. — С. 13.
9. Земсков В. Спецпереселенцы (по документам НКВД-МВД СССР). — Социологические исследования. — 1990. — № 11. — С. 3-4.
10. Щетинов Ю. Режим личной власти. — С. 26.
11. Архів Служби Безпеки України. — Ф. 16. — Оп. 25. — Спр. 3. — Арк. 7. (Далі — АСБ України).
12. Там же. — Арк. 1.
13. Щетинов Ю. Режим личной власти. — С. 25.
14. АСБ України. — Ф. 16. — Оп. 25. — Спр. 3. — Арк. 73.
15. Там же. — Арк. 74.
16. Там же. — Арк. 73.
17. Там же. — Арк. 100.
18. Там же. — Арк. 113.
19. Ветеев В., Панов В. Оправданию не подлежит. — М., 1989. — С. 59.
20. Там же. — С. 62-63.
21. Сторінки історії Компартії України. Запитання і відповіді. — К., 1990. — С. 182.
22. АСБ України. — Спр. 36546 ФП. — Т. 8. — Арк. 27-28.
23. Сторінки історії Компартії України. — С. 183.
24. Ветеев В., Панов В. Оправданию не подлежит. — С. 14.
25. Там же. — 23.
26. Там же. — С. 61.
27. Там же. — С. 61-63.
28. АСБ України. — Ф. 16. — Оп. 25. — Спр. 312. — Арк. 3.
29. Там же. — Арк. 8. Бесплатно скачать реферат "Червоний терор в Україні 1917-1953 рр" в полном объеме