Реферат: Український колабораціонізм у Другій світовій війні

Чисельність росіян-колабораціоністів у вермахті оцінюється російськими істориками в 300 — 310 тисяч чоловік. У військах СС — 20 тисяч чоловік, а всього в СС було 100 — 120 тисяч росіян. І ще 150 тисяч чоловік — в російській поліції і самообороні. У люфтваффе — до 150 — 200 тисяч чоловік. Проте слов’янофобія фашистської партії і СС зірвала плани генералітету вермахту про формування мільйонної російської армії.
Різне ставлення до російських, російсько-козацьких і українських колабораціоністів можна проілюструвати наступними фактами.
1. Національні комітети і уряди.
Російський комітет генерала Власова створений у грудні 1942 року (існував 2,5 року), в 1944 р. він переформований в Конгрес звільнення народів Росії (КЗНР) — уряд Російської союзної Німеччині держави.
Козацьке Управління генерала Краснова було створено в березні 1942 року (існував 3 роки 2 місяці).
Український комітет польського генерала Шандрука створений у лютому 1945 року (існував 2,5 місяця).
2. Навчальні заклади з підготовки колабораційної псевдоеліти.
12 російських навчальних закладів 3-го Рейху випустили більше 10 000 колабораціоністів-керівників, тільки школа пропагандистів РВА "Дабендорф” — 5000 офіцерів.
Офіцерська школа УНА, створена в 1945 році, не випустила жодного офіцера.
3. Участь в управлінні окупованої території.
У Росії колабораційне самоуправління керувало округами з 6 — 10 районів і міст, включаючи два автономних округи.
"Локотський автономний округ” (прообраз майбутньої Росії) — з 8 районів — 581 тисяча жителів, збройні сили — 20 тисяч чоловік з танками й артилерією.
"Показовий Уманський відділ Кубанського козацького війська” (прообраз майбутньої "Козакії”) — з 6 районів — 160 тисяч жителів, збройні сили — 3300 чоловік.
В Україні, включаючи Крим, самоуправління закінчувалося на рівні района-міста.
Усе це і перешкодило сформувати значні українські колабораційні формування до 1944 року. Дивізія при СС "Галичина” і Галицькі полки поліції стали українськими тільки наприкінці 1944 року, спочатку це були Галицькі частини, укомплектовані нащадками галлів-арійців, що українізувалися (версія Бормана і Гіммлера).
П’ятий чинник — необхідно врахувати, що Україна опинилася під владою партії, а партії потрібні були раби.
Окупована Росія і козацькі регіони опинилися під владою вермахту, якому були потрібні солдати.
Українці, складаючи 50% окупованого населення, дали німцям 20 — 25% озброєних колабораціоністів.
Росіяни, складаючи 25% окупованого населення, дали німцям 45 — 50% колабораціоністів.
Козаки, складаючи 3% окупованого населення, дали німцям 7% колабораціоністів.
Білоруси, складаючи 11% окупованого населення, дали німцям 7% колабораціоністів.
РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКЕ "БРАТСТВО” НА СЛУЖБІ У НІМЦІВ
Не виявлено серйозних ексцесів між російськими і українськими колабораційними формуваннями.
Єдиний відомий випадок — це перехід двох українських батальйонів з 30-ї дивізії військ СС (російської №2) до французьких партизанів-МАКИ під приводом того, що німці їх зрадили, зарахувавши до російської дивізії.
Найбільш знакові спільні дії російських і українських колабораціоністів це:
у німецькі частини вермахту дозволялося брати на службу тільки росіян (72%) і українців (28%), за винятком комуністів, бандерівців і карних злочинців;
спільне знищення під командуванням німців Хатині російськими есесівцями з батальйону Дірлевангера і українськими поліцаями з батальйону Кернера;
загибель у Бродському котлі 14-ї дивізії при СС "Галичина” і 454-ї охоронної дивізії вермахту, укомплектованої російськими козаками. Обидві дивізії загинули, прикриваючи відхід залишків шести німецьких дивізій. Те, що 3000 українців все ж змогли прорватися до німців, пояснюється тим, що, як фронтова дивізія, "Галичина” мала в шість разів більше артилерії, ніж 454-та охоронна, тобто каральна.
На Західному фронті полювали на німців-дезертирів загони 3-го Рейху: шість козацьких російських батальйонів з бригади польової поліції генерал-майора Духопельникова і три українських батальйони польової жандармерії з військовополонених РСЧА.
Мабуть, найодіознішим випадком російсько-українського колабораційного "братства” є вигнання зі штрафного батальйону СС Дірлевангера трьох російських рот і українського взводу — за "дідівщину” і пияцтво. Дідівщина по-есесівськи (слов’янський варіант) — це розстріл молодого поповнення у нетверезому стані.
Українські історики-емігранти відзначають, що в багатьох частинах РВА вермахту наприкінці війни було до 30 — 40% українців. Загальновідомою є тенденція істориків-емігрантів перебільшувати участь "своїх” у війні проти СРСР. Наприклад, козаки-емігранти стверджують, що на боці 3-го Рейху служило 250 тисяч козаків, що є явним перебільшенням. У той же час офіцери РВА КЗНР відзначають, що деякі частини РВА вермахту змішаної комплектації протестували проти перепідпорядкування Власову. У результаті німці були змушені заново формувати українські батальйони. У 481-му запасному полку РВА було два російських і один український батальйони. У 599-й бригаді РВА було 4 російських полки, 12 російських і один український батальйон, переданий потім генералу Шандруку, а не генералу Власову.
Це при тому, що спроби німців у 1941 — 1942 рр. направити офіцерів-поляків в українські частини, а офіцерів-прибалтів — у білоруські частини закінчились розкладом, падінням дисципліни, втратою боєготовності, і німці були вимушені припинити таку практику.
Таким чином, завдяки українофобії (багато в чому спровокованій ОУН-Б) 3-го Рейху, а також "старих” і "нових” союзників, 3-й Рейх недоотримав 300 — 400 тисяч солдатів-українців.

Бесплатно скачать реферат "Український колабораціонізм у Другій світовій війні" в полном объеме