Реферат: Український Рух Опору. Його основні течії

Таким чином, необхідно визнати, що партизанська збройна боротьба не суперечила у своїй основі міжнародним законам з питань ведення війни. Це. зрозуміло, не тільки думка К. Клаузевіца, але й багатьох сучасних дослідників. Так, англійці Ч. Діксон і О. Гейльбрунн, досліджуючи зазначену проблему, пишуть, що "ведення партизанської війни не вважається порушенням правил Гаазької конвенції про закони і звичаї сухопутної війни".193 Разом з тим, вони підкреслюють, що коли партизанський рух не підкорюється цим законам, то партизани позбавляються їх захисту. Законність партизанських дій визнається лише за таких неодмінних умов: повинна бути особа (командир), відповідальна за дії партизанів; всі партизани повинні мати на своєму одязі чіткий пізнавальний знак своєї належності (зірку, кольорову смужку тощо); кожний партизан має відкрито носити свою зброю; всі партизани мають дотримуватись законів і звичаїв війни.*
Однак, як би там не було, кожна війна у всіх її проявах, включаючи й партизанський рух, є страшною небезпекою для цивільного населення і ніякі закони не в змозі запобігти, на жаль, загибелі невинних людей, руйнуванню виробничих сил, об'єктів матеріальної культури.
Теза про те, що партизанська боротьба провокувала німців на розправу з місцевими жителями, цілком німецького походження. Вона набула поширення як під час війни, так і після її закінчення з метою виправдати у очах світової громадськості небачені звірства нацистських окупантів не тільки в СРСР, але й у всій Європі. Однак дивно читати і у наш час твердження окремих дослідників, що в Україні "більшість цивільного населення гинула під час двобою німців з партизанами".194 Подібні точки зору - чистої води софізм, коли свідомо плутається наслідок з причиною. Масове нищення цивільного населення на окупованих нацистами землях України не було результатом партизанського руху, законність якого не викликає сумнівів. Причина жорсткості гітлерівців випливала з політики і намірів вищого нацистського керівництва. Вже на згадуваній вище нараді 16 липня 1941 р. А. Гітлер цинічно заявив, що партизанська війна, котра ймовірно спалахне у тилу німців на окупованій території, надасть "можливість знищити все, що піднімається проти нас". Це була не просто заява вищого керівника, а продумана програма дій щодо населення східних територій, які стали об'єктом нацистської окупації. Наведені вище слова фюрера слід трактувати й так, що якби не було партизанської війни, то довелося б німцям самим її "організувати".
Протягом 1941-1942 рр. А. Гітлер неодноразово висловлювався особисто про необхідність придушення жорстокими засобами будь-яких спроб спротиву окупаційній владі на всіх захоплених територіях. 22 червня 1942 р. в оточенні своїх найближчих однодумців фюрер говорив, що у випадку підриву поїздів, замахів на представників німецької адміністрації, за приховування агентів-парашутистів необхідно "негайно розстрілювати бургомістрів, хапати чоловіків і у тяжких
випадках розстрілювати,* а жінок відправляти до концентраційних таборів".195 У східних областях, сказав якось А. Гітлер, щоб досягти поставленої мети, потрібно діяти абсолютно жорстоко, а-ля Сталін.
І ці вказівки неухильно проводилися до життя, не рахуючись з міжнародними законами, про які йшлося вище. На Нюрнберзькому процесі один з найбільш відомих спеціалістів по боротьбі з рухом Опору обергрупенфюрер СС фон дем Бах-Зелевський визнав, що німецькі війська не завжди розбиралися, хто є партизан, а кого підозрюють в тому.196 За таких обставин командири частин вермахту діяли на свій розсуд, виносячи смертні вироки ні в чому не повинним людям. Ця практика носила масовий характер і була визнана як злочин проти людства.
Звичайно, те, про що вже говорилося, було усвідомлено фон дем Бах-Зелевським після війни. Але є свідчення, що і в воєнні роки окремі німецькі чинники розуміли згубність політики масового нищення цивільного населення під виглядом боротьби з партизанами. Так, 28 жовтня 1943 р. начальник СС і поліції генеральної округи "Житомир" у своєму обіжнику наголошував, що практика розстрілу "без зайвих розмов" чоловічого населення у тих селах, де діяли партизани, підірвала довір'я населення до німецької політики. У зв'язку з цим він кваліфікував такі дії як неправильні й вимагав від своїх підлеглих ретельної перевірки підозрюваних осіб, підкреслюючи, що "наслідком ліквідації чоловічого населення є те, що при вступі німецьких сил все населення втікає до партизанів".197
З огляду на вищевикладене, засуджуючи дії окупаційної адміністрації, було б невірним заплющувати очі й на відомі факти порушення учасниками руху опору існуючих норм поведінки під час бойових дій. Непоодинокими були випадки знищення партизанами, у тому числі й червоними, німецьких військовополонених,** що сурово заборонялося міжнародними угодами. Слід погодитись зі словами вже цитованих англійських дослідників, що "не можна нехтувати законами війни тільки тому, що їх незручно виконувати".
Таким чином, збройна боротьба на окупованій території України проти нацистів не була проявом чиєїсь злої волі, винахідом якоїсь політичної сили, вона стала об'єктивним відображенням результатів нацистської окупаційної політики, ставленням населення до загарбників і найвищим виявом нескореності духу українського народу. Зрозуміло і те, що стихійний опір народних мас набував організованих форм і в міру можливостей керувався відповідними політичними центрами. Історія засвідчує, що штучно привнесений партизанський рух ніколи не має перспектив розвитку і завжди приречений на невдачу.
Однак в Україні все було навпаки. Не дивлячись на каральні акції нацистів, полум'я народної боротьби набувало у часі все більших розмірів. За німецькими джерелами, протягом січня-червня 1942 р. у східних областях України сталося 258 диверсійних актів, відбулося 107 боїв окупантів з червоними партизанами, чисельність яких обраховувалась в 11 тис. бійців. А 28 червня 1942 р. командувач групою армій "Південь" видав директиву "Про втихомирення в Україні", де наголошував, що "залишається чинним наказ фюрера: за кожного вбитого німця вбивати десятки росіян", і підкреслював, що "найжорстокіші заходи є найдійовішими".198
Підтверджували активність червоних партизанів й оунівські джерела. Так, в "Огляді суспільно-політичного життя за місяць червень 1942 р." (ЗУЗ) говорилось: "III. Партизанський польсько-більшовицький рух не припинився. Владі не вдалося його ліквідувати. Навпаки, він охоплює нові терени. Саме в червні він перекинувся вже і на терени Галичини (Радехів, Рава-Руська, Броди, Сокаль)".

Бесплатно скачать реферат "Український Рух Опору. Його основні течії " в полном объеме