Курсовая: Україна за часів гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного

Перемога в Хотинській війні, без сумніву, була за Польщею. Головної мети, яку переслідували турки — загарбання польських і українських земель, — не було досягнуто. Польща врятувалася від чужоземного нашестя.
Постає питання, завдяки кому здобуто цю перемогу? Деякі польські історики приписують її польській шляхті. Однак вигадка легко спростовується словами самих польських самовидців. Я. Собеський, наприклад, писав: «Якщо боягузтво нечисленних може зганьбити цілий народ, то тіні наших предків справедливо мусять соромитися своїх нащадків, бо у цій війні багато було таких, котрі кидали свої корогви, тікали як удень, так і вночі, вважаючи за краще загинути в річкових хвилях, аніж зі славою відбивати навислу над батьківщиною небезпеку». Польські військові начальники, за словами Собеського, заборонили навіть відбудувати потрібний для війська міст через Дністер, щоб у такий спосіб «покласти край ганебній втечі». Зразок стійкості і сміливості в польському таборі показали ті, до кого шляхта ставилась з неприхованим презирством, — тобто козаки і обозна челядь. Не можна також забувати хоробрих польських гусарів та інших жовнірів. Хотинська війна, крім того, не була, як це думає дехто, тільки битвою під Хотином. Тут розгорнулись найбільш вирішальні бої, але сама війна почалася ще в Молдавії і на Чорному морі. На цьому першому етапі війни з турками і татарами бились, до того ж віч на віч, тільки запорозькі козаки. Нагадаємо і про участь, яку брали у війні місцеві українські і молдавські жителі. В околицях Кам’янця-Подільського, в інших містах селяни і міщани нападали на окремі татарські загони і знищували їх. Нехтуючи безпекою, вони здалеку привозили до табору під Хотином харчі, які так потрібні були козакам і польським воякам. Уночі через ліси гуртами в 100 і 200 чоловік вони пробивалися до Жванця або Кам’янця, а там — і до Хотина.
Нема сумніву в тому, що перемога в Хотинській війні належить передусім українським козакам і їх гетьману Сагайдачному.
Сам гетьман не довго прожив після перемоги. Як уже зазначалось, 20 квітня 1622 року він помер від тяжкого поранення. Кияни урочисто проводжали козацького героя в останню путь. Його було поховано у братській церкві на Подолі.
З гетьманом Сагайдачним пов’язана дуже важлива сторінка української історії. Будучи не тільки талановитим полководцем, а й видатним політиком, він прагнув завоювати для українського народу гідне місце в Речі Посполитій. Для цього піклувався, з одного боку, про посилення козацтва і надання йому необхідних прав, а з другого, його постійною турботою була українська церква, яку він всіляко підтримував, вбачаючи в ній важливого чинника національної політики. З його іменем пов’язаний цілий етап історії України, який характеризується виходом козацтва на новий ступінь історичного розвитку, коли воно стало спроможним вирішувати державні проблеми. І донині деякі автори роблять йому докір в нібито угодовській політиці щодо Польщі й не можуть "йому вибачити похід на Москву. Його політику можна вважати угодовською лише в тому разі, якщо весь сенс історії України зводити до задоволення інтересів Росії, або, як завуальовано це зветься — до «ідеї російсько-української єдності». Однак, як ми знаємо, це був лише один з епізодів його діяльності. Історичні факти свідчать про те, що Сагайдачний був політичним діячем, який виходив з реалій польсько-українських відносин, постійно працюючи над закладанням фундаменту майбутньої української держави. Його так звана пропольська орієнтація обумовлювалась ідеєю, яка полягала в тому, що Україна, маючи велику і боєздатну козацьку армію, вправі зайняти гідне місце в Речі Посполитій. Остання, як ми знаємо, являла собою дуалістичну державу (унію Польщі та Литви), і Сагайдачний, активний учасник московської смути, знавець політики Польщі в її намаганнях укласти унію з Москвою, не міг не бажати перетворення Речі Посполитої в триалістичну державу, де б Україна стала врівень з Польщею та Литвою. Але Річ Посполита, забезпечуючи свободу і привілеї лише для польсько-литовської шляхти, залишала українській і білоруській шляхті єдиний вихід — отримати відповідні свободи і привілеї за рахунок відмови від свого народу і віри. Часткового компромісу було досягнуто створенням уніатської церкви, проте шляхетсько-старшинський провід визвольного українського руху на чолі з Сагайдачним міцно тримався православ’я — що використовувала вже у своїх власних цілях Москва.
Уперта польська політика в релігійному питанні й небажання Сагайдачного йти в цьому на компроміс стояли на заваді перетворенню Речі Посполитої в триалістичну державу.
Отже, Сагайдачний, який так багато зробив для Польщі в московській кампанії і в Хотинській війні, мав повне право чекати від Польщі гарантій щодо створення української держави в межах Речі Посполитої. Тим більше, що було сформовано ідею відновлення національно-історичної традиції, яка ототожнювала козаків з давньоруським лицарством, підносячи їх як нащадків давньоруської держави.
За часів Сагайдачного Польща ще могла реалізувати таку модель держави, в якій знайшлось би місце і для українського народу. Але тоді вона втратила свій історичний шанс. Недарма казали, що Сагайдачний помер, розчарований у можливості співпраці з Польщею. Через 30 — 40 років Польща повернеться до ідеї триалістичної держави (маємо на увазі частково Зборівський і Гадяцький договори), але тоді вже буде запізно.
Наступні події показали всю безперспективність польської політики щодо визвольного руху в Україні. Козаки не тільки постійно повставали, а й загрожували розірвати з Польщею всілякі зв’язки.
Подальша історія довела, що Польща, не бажаючи розмовляти з українською стороною на рівних, сама собі готувала фатальну розв’язку, яка не обійшла осторонь й Україну. У фразі з відомої поеми великого Кобзаря «Польща впала та й вас роздавила!» ніби сконденсовано трагізм історичної долі двох народів.
Хотинська війна мала важливі наслідки для Оттоманської імперії. Ознаки занепаду виразно позначились ще на початку XVII століття. Вони виявлялися в повстаннях народних мас як у самій Туреччині, так і в підвладних країнах, в боротьбі феодальних угруповань, що прагнули оволодіти султанським троном, у заколотах яничар тощо. Невдовзі після повернення Османа II з походу в його столиці почались заворушення. Приводом до них став намір султана вирушити зі своєю гвардією (24 тис. яничар і 6 тис. сипахів постійно, як уже було сказано, перебували в столиці) на богомілля в далеку Мекку. Першими виступили яничари і сипахи, звинувачуючи Османа і його оточення в поразці Хотинської кампанії. До них приєдналися міські низи, які виступили проти непосильних податків і утисків, що особливо посилилися під час війни. Яничари обложили султанський палац. Осман II наказав застосувати проти повсталих зброю, та було вже надто пізно. 19 травня 1622 року натовпи повсталих увірвалися в палац, вбили великого візиря Делавера-пашу, начальника варти палацу й багато інших сановників. Самого Османа II з мотузкою на шиї натовп водив вулицями Константинополя, а потім вбив.
Смертю Османа II скористалося вороже йому феодальне угруповання, посадивши на трон недоумкуватого Мустафу І. Заворушення в Константинополі, що тривали до 24 травня, знайшли відгук у різних частинах країни, посиливши боротьбу за незалежність турецьких васалів — Молдавії, Валахії, Кримського ханства і т. д. 1623 року поновилась виснажлива війна Туреччини з Персією, а це ще більше підривало її сили.

Список использованной литературы:

1. Історія запорозьких козаків у трьох томах. Том 2. – Д.І. Яворницький/Київ. Наукова думка 1990р./
2. Запорозьке козацтво – В.Голубуцький/Київ. Видавництво ’’Генеза’’
1997р./
3. Гетьман Петро-Конашевич Сагайдачний – О.І. Гуржій, В.В. Корнієнко/Київ. Видавництво Україна 2004р./
4. Історія України – Бойко О.Д./Київ. Видавничий центр ’’Академія’’ 2002р./
5. Історичні постаті України – /Одеса. ’’Маяк’’ 1993р./
6. Нарис історії України – Наталя Яковенко/Київ. Видавництво ’’Генеза’’
1997р./
7. Історія українського війська – /Львів. Видавництво ’’Світ’’ 1992р./ Бесплатно скачать реферат "Україна за часів гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного" в полном объеме