Реферат: Національна політика на Україні у 20-х роках

Сім неповних років війни та громадянської смути призвели підпорядковані більшовикам території колишньої Російської імперії до стану руїни. В одній лише Україні побоїща, розстріли та епідемії, пов'язані з війною, й особливо громадянською, забрали близько 1,5 млн життів.

Нестача харчів, палива, безробіття змусили сотні тисяч людей виїхати з міста у село. Практично припинилося виробництво товарів. Було очевидно, що остаточно виснажене суспільство не готове до корінних соціальних перетворень, що їх планували більшовики.

Незважаючи на перемогу, більшовики, котрі у величезному та здебільшого вороже настроєному населенні становили крихітну меншість, були не в змозі продовжувати реалізацію задуманого. Смерть Леніна у 1924 р. спричинилася до кризи керівництва, яку поглиблювали запеклі суперечки в комуністичній партії про напрями створення нового суспільства. За таких обставин партія здійснювала поставлені цілі обережно й гнучко протягом усіх 20-х років.

Втручання уряду у справи окремої особи і суспільних груп обмежувалося лише випадками реагування на відкриті виступи проти радянської політичної системи.
Завдяки поступкам уряду для селян та намаганням Рад завоювати ширшу підтримку серед неросійських народів у 20-ті роки впевненість українців у власних силах, їхні прагнення переживали гідне подиву відродження, і цей період часто вважають золотим віком українців під владою Рад.

Попри обіцянки поважати принцип самовизначення націй, які більшовики давали під час громадянської війни, попри утворення національних радянських республік і показовий федералістський устрій СРСР комуністичній партії в перші роки її правління все ще відчутно бракувало підтримки неросійських народів.

Вона лишалася крихітною, переважно російською й міською організацією, яка невпевнено трималася над-селянськими і неросійськими масами, що хиталися у своїх настроях і не знали, яку владу підтримати. Так, зокрема, Україна становила «слабку ланку Радянської влади», як відверто визнав сам Сталін. Тому, коли неп заспокоїв селянство, партія розпочала кампанію, спрямовану на розширення підтримки з боку неросійських народів, на завоювання їх прихильності.

У 1923 р. на XII з'їзді партії її керівництво поклало початок політиці коренізації. Воно закликало спільними зусиллями добитися, щоб у партію та державний апарат ішли неросіяни, щоб службовці вивчали і користувалися місцевими мовами, щоб держава підтримувала культурний і соціальний розвиток інших народів. Український різновид цієї політики називався українізацією.

Перш ніж братися за українізацію, належало провести зміни в партійному керівництві України. Це керівництво переважно складалося з присланих із Москви радянських урядовців чи, місцевих євреїв. В основній масі вони не виявляли великого розуміння необхідності українізації й ще менше були схильні втілювати її. До того ж багато хто з них підкреслено демонстрував російську зверхність над «місцевими».

Так, один із найвищих чиновників української компартії росіянин Дмитро Лебідь навіть не намагався приховати ворожість до української мови, звичаїв, до українізації взагалі. Він обстоював так звану «теорію боротьби двох культур», з якої випливало, що оскільки російська культура на Україні пов'язана з прогресивним пролетаріатом і містом, у той час як культура українська — з відсталим селянством і селом, то російська культура рано чи пізно переможе, і обов'язок комуністів полягає в тому, щоб підтримати цей «природний процес».

Хоч ідеї цього діяча поділялися багатьма його зверхниками у Москві, їх вважали передчасними, тому його та ряд інших визначних партійних чиновників-неукраїнців відкликали. На їхні посади призначили таких лояльних і дисциплінованих представників Москви, як Лазар Каганович "(український єврей, котрий очолив партапарату України й був готовий проводити лінію партії на українізацію), або українців, які щиро зичили успіху українізації.

До останніх належали Влас Чубар, що замістив Раковського на посаді голови українського радянського уряду, колишній боротьбист Олександр Шумський, що очолив відділ агітації та пропаганди, і всюдисущий старий більшовик Микола Скрипник, що став комісаром юстиції. Лише після того як були усунуті з посад непохитні «російські бюрократи й шовіністи», як їх називав Ленін, український радянський уряд міг братися за здійснення нової політики.
Перші заходи українізації мали на меті розширити вживання української мови, особливо у партії та уряді.

Необхідність цього була очевидною: у 1922 р. на одного члена Компартії України, який постійно користувався українською мовою, припадало семеро тих, хто розмовляв лише російською, у уряді ж це співвідношення було один до трьох. У серпні 1923 р., щоб усунути цю диспропорцію, партійні та урядові службовці отримали вказівку пройти спеціально організовані курси української мови. Тим, кому не вдалося успішно закінчити їх, загрожувало звільнення.

У 1925 р. чиновникам наказали користуватися українською мовою в усьому урядовому листуванні та публікаціях. А в 1927 р. Каганович оголосив, що все партійне діловодство вестиметься українською мовою. Попри відсутність помітного ентузіазму серед численних неукраїнських членів уряду й партії нова політика дала вражаючі результати. Якщо в 1922 р. українською мовою велося менш як 20 % урядових справ, то в 1927 р.—вже 70 %.

Список использованной литературы:

1. Субтельний О. Історія України. – К., 1996.
2. Українознавство. В 4-х книгах. – К., 1992-1996. Бесплатно скачать реферат "Національна політика на Україні у 20-х роках" в полном объеме