Реферат: Цивільне право в Україні за радянських часів
Значною мірою радянська цивільно-правова доктрина в Україні виявилась у відмові від визнання поділу права на приватне і публічне, а відтак — у відмові від приватного права як такого.
Це знайшло помітне відображення і в історії розроблення та прийняття цивільних кодексів. Боротьба різних підходів, стара і нова цивілістичні концепції, зокрема, позначилися на принципах І змісті ЦК УСРР 1922 р. І розвитку цивілістичної думки в подальші роки.
Цивільний кодекс УСРР 1922р.
Підготовка проекту ЦК УСРР 1922 р. відбувалася в умовах і на засадах, загальних для більшості тодішніх радянських республік Тому природно, що вказівки і зауваження В.І. Леніна стосовно ЦК РРФСР слугували орієнтиром для розробників проекту ЦК УСРР
Принципово важливим було положення про зосередження в руках Радянської держави основних знарядь і засобів виробництва, встановлення жорсткого державного контролю над торговим обігом тощо, зрештою, відмова від основних принципів приватного права.
Характерними з цього приводу є зауваження В.І. Леніна на адресу Народного комісаріату юстиції РРФСР. Зокрема він підкреслював: "Ми нічого "приватного" не визнаємо, для нас все у галузі господарства є публічно-правовим, а не приватним.
Ми допускаємо капіталізм тільки державний. Звідси — розширити застосування державного втручання у "приватно-правові відносини", розширити право держави скасовувати "приватні" договори, застосовувати не "цивільні правовідносини", а нашу революційну правосвідомість"1.
Автори проекту ЦК до цих вказівок прислухалися, однак часи одностайного схвалення ще не настали.
І Раднарком, усупереч пропозиціям В.І. Леніна, виключив з проекту ЦК згадку про право держави втручатися у приватно-правові відносини. Проте врешті-решт вказівку було виконано. ЦК РРФСР, прийнятий 31 жовтня 1922 р., набрав чинності 1 січня 1923 р.
Він слугував зразком для ЦК УСРР, який обговорювався і був прийнятий приблизно на місяць пізніше (затверджений 16 грудня 1922 р., набрав чинності 1 лютого 1923 р.).
ЦК УСРР 1922 р. був схожий на ЦК РРФСР не тільки за Ідеологічною й методологічною основою, а й за структурою і змістом. Як той, так і інший складаються з однакових розділів: Загальна частина; Речове право; Зобов'язальне право; Спадкове право. Кількість статей також практично однакова: 435 статей у ЦК УСРР, 436 — у ЦК РРФСР. Не відрізнялася структура розділів та їх найменування.
Загальна частина містила норми, присвячені суб'єктам, об'єктам права, угодам як основному засобу встановлення, зміни або припинення цивільних правовідносин, позовній давності.
Суб'єктами цивільного права визнавалися як фізичні особи, так і організації (юридичні особи). Цивільну правоздатність могли мати начебто всі фізичні особи, однак ст.ст. 1, 4 містили положення про можливість обмеження "по суду в правах".
У інтерпретації одного з редакторів ЦК РРФСР А.Г. Гойхбарга це означало, що правоздатність є лише умовно наданою здатністю, обмеження якої можливе не тільки в загальній формі законодавцем, айв окремих випадках цивільним судом — згідно зі ст. 1 ЦК. П.І. Стучка зазначав: "Можна сказати, що вся наша радянська наука цивільного права грунтується на цій статті 1 та ще статті 4".
Об'єктом цивільних прав могло бути лише майно, не вилучене з цивільного обігу (ст.20).
При цьому перелік вилученого з обігу майна був досить значним. До нього, зокрема, належали: промислові, транспортні та інші підприємства в цілому; обладнання промислових підприємств, рухомий склад залізниць, морські та річкові судна І літальні апарати; комунальні споруди; будівлі тощо (ст.22).
Значну увагу приділено регламентації угод, які визначалися як Дія, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних правовідносин (ст.26). Угоди могли бути односторонніми або взаємними (договори).
Кодекс детально регламентував умови укладення, форму угод і наслідки визнання їх недійсними.
Правила, встановлені щодо позовної давності, були досить типовими, однак для державних, кооперативних і громадських підприємств та організацій передбачався ряд винятків (ст.44 та інші).
Розділ "Речове право" містив норми, присвячені праву власності, праву забудови і заставі.
У ст.52 йшлося про власність: державну (націоналізовану та муніципалізовану), кооперативну, приватну. Відповідно до ст.54 предметом приватної власності могло бути будь-яке майно, не вилучене з приватного обігу.
Положення загалом досить демократичне. Проте обмеження, встановлені ст.ст.22, 24 ЦК разом з нормами ст.55, 56 позбавляють підприємця можливості здійснювати будь-яку помітну діяльність, засновану на його ініціативі, заповзятливості і власній волі. Іншими словами, право приватної власності настільки звужене, що, врешті-решт, його можна вважати існуючим лише як виняток.
Для захисту права власності передбачався віндикаційний позов (ст.ст.59-60). Можливо, існувала також вимога щодо усунення будь-яких порушень права власності, навіть не пов'язаних із позбавленням володіння.
При цьому передбачався істотний виняток із загального правила: колишні власники, майно яких експропрійоване на підставі революційного права або взагалі перейшло у володіння трудящих до 24 серпня 1922 р., не мали права вимагати його повернення (примітка до ст.59).
Таким чином, незалежно від наявності "правових" підстав позбавлення майна у перші роки радянської влади колишні власники не мали шансів його повернути. Натомість, для захисту права державної власності застосовувалася нічим не обмежена віндикація (ст.60). Цікаво, що така віндикація (для обмеженого кола суб'єктів) обґрунтовувалася сентенцією знехтуваного римського права — "де я (власник) знаходжу свою річ, там я її віндикую (відбираю)" (С.Н. Ландкоф).
Бесплатно скачать реферат "Цивільне право в Україні за радянських часів" в полном объеме
