Дипломная: Еволюція російсько-британських відносин 1885-1897 рр..

Протягом усього XIX ст. в основі зовнішньої політики Британської імперії лежало прагнення, спираючись на економічну і військово-морську потужність, зберегти за собою роль «арбітра в Європі» і тим самим у всьому світі.

Але у 80-90-х рр. XIX ст. поряд із пожвавленням англійської експансії у всіх районах, спостерігається загострення відносин Великобританії з Німеччиною, Францією і Росією на ґрунті поділу світу на сфери впливу.

У цей час російські війська продовжують завойовувати Середню Азію. Санкт-Петербург стає головним супротивником Лондона, та його конкурентом у цьому регіоні. Наприкінці 1884 р. чергова стадія переговорного процесу між Росією та Великобританією стосовно російсько-афганського розмежування, який тривав з 1872 р., зайшла у глухий кут.

Дії Російської імперії в Середній Азії викликали різке загострення її відносин з Великобританією. Виникла реальна загроза війни. Значною мірою завдяки дипломатичному сприяню Берліна, для якого була вигідною політика Росії в Середній Азії, афганську пробему вдалося врегулювати мирним шляхом.

Зіткнення, що здавалося, неминучим, закінчилося 10 вересня 1885 р. підписанням у Лондоні угоди між урядами Російської імперії та Великобританії, відповідно до якої були встановлені російсько-афганські кордони в Середній Азії. У середині 80-х рр. XIX ст. відбулися події, які перемістили увагу провідних європейських кабінетів з Азії та Африки на Балкани та до Європи.

Нове напруження міжнародних відносин було викликане черговим загостренням Східного питання. У зв'язку з тим, що уряд Османської імперії, спираючись на підтримку Австро-Угорщини, Великобританії та Німеччині в їх антислов'янській політиці на Балканах, не виконав умов Берлінського договору 1878 р. стосовно Східної Румелії, у вересні 1885 р. в Пловдиві, столиці адміністративної автономії, відбулося народне повстання.

Турецьку владу було скинуто й проголошено об'єднання Східної Румелії з Болгарським князівством під скіпетром князя Олександра Баттенберга. Румелійський переворот призвів до різкого загострення протиріч між провідними європейськими країнами і викликав гостру реакцію Порти та балканських держав, ускладнивши ситуацію в Південно-Східній Європі.

Виникла криза, яка тривала з вересня 1885 р. по квітнь 1886 р. У дипломатичному листуванні й пресі того часу, а пізніше в історичній літературі вона отримала назву «болгарської», іноді «балканської» кризи. її стрижнем стала проблема визнання Європою та Османською імперією проголошеного об'єднання Болгарії.

Оскільки на час державного перевороту в Східній Румелії Росія не лише не мала вирішальни позицій в Болгарії, але навіть втратила колишні здобутки, то офіційною позицією Санкт-Петербурга стала вимога відновлення статус-кво в Болгарії.

Позиція Лондона визначалася підтримкою болгарського князя з тим, щоб послабити вплив Російської імперії на Балканах. Віденьський кабінет намагався локалізувати болгарский національний рух і не допустити його поширення на нові території.

Тому хоча Австро-Угорщина й була солідарна з Уайтхоллом в питанні посилення позицій О. Баттенберга, відкрито проявляти до нього симпатії не могла. Болгарське питання обговорювалося на Стамбульській конференції в листопаді 1885 р. Головним її змістом була боротьба російської та британської дипломатії за позицію Порти.

У результаті тривалого обговорення Росії вдалося настояти на прийнятті резолюції про відновлення статус-кво в Болгарії, але домогтися від султана рішення про усунення від влади О. Баттенберга Санкт-Петербург не зміг.

У результаті діяльності прем'єр-міністра Великобританії Р. Солсбері у лютому 1886 р. було укладено турецько-болгарський договір. Цим документом підтверджувалося, що Румелія є турецькою провінцією. Але губернатором Східної Румелії султан, згідно з турецько-болгарською угодою, мав призначити болгарського князя.

Таким чином, у Північній і Південній Болгарії встановлювалося одне управління. Договір було схвалено усіма провідними європейськими країнами, крім Росії. На початку квітня 1886 г. в султанському палаці Топхане посли шести великих держав і представник Порти підписали акт, який представляв собою змінений відповідно до російських вимог турецько-болгарський договір.

Таким чином, підписання Топханейського акта означало міжнародне визнання об'єднання двох частин Болгарії. Але визнання Європою воз'єднання Болгарського князівства і Східної Румелії в єдину державу не призвело до врегулювання політичної обстановки як на міжнародній арені, так і внутрішньополітичного становища країни. Серпневий воєнний переворот 1886 р. і наступні події, поклали початок новій балканській кризі, котра також носила міжнародний характер.

Після контрперевороту та невдалої місії генерала М.В. Каульбарса у листопаді 1886 р. офіційні дипломатичні стосунки російського кабінету з болгарським урядом були розірвані. Між тим, ситуація на міжнародній арені продовжувала загострюватися.

У лютому-березні 1887 р. за сприяння Німеччини між Великобританією, Італією та Австро-Угорщиною була укладена Середземноморська Антанта, спрямована проти Франції та Російської імперії на випадок, якщо перша почне діяти на Північно-Африканському узбережжі, а інша - в Протоках.

У свою чергу, керуючись бажанням забезпечити нейтралітет Німеччини вразі ймовірного зіткнення з Британською імперією, Росія в червні 1887 р. підписала новий союзний російсько-німецький договір, без участі Австро-Угорщини, який отримав назву «Договору перестраховки».

Після підписання перестраховочної угоди боротьба між великими силами у болгарському питанні вступала у більш гостру фазу. Питання визнання Фердинанда Кобурга болгарським князем стало тією основою, навколо якої розгорнулася боротьба між великими європейськими державами на завершальній фазі кризи 1886-1888 рр.

Єдиним наслідком складних дипломатичних переговорів у Берліні та тамбулі з болгарського питання було надіслання в березні 1888 р. великим ізирем безрезультатної ноти протесту до болгарського уряду. На початку 90-х рр. XIX ст. у зовнішньополітичному курсі Російської імперії відбулася переорієнтація.

Враховуючи розстановку сил на міжнародній арені, Росія пішла на зближення з Францією. У 1891 р. між державами був підписаний договір, котрий отримав в історії дипломатії назву Консультативного пакту. Наслідком подальших переговорів стала військова конвенція 1892 г., яка здобула обов'язкову силу в січні 1894 р.

У 1894-1897 рр. відбулося чергове загострення Східного питання. Внутрішні ускладнення в Османській імперії кінця XIX ст. привели до нової міжнародно-політичної кризи, одним із важливих аспектів якої стало вирішення питання про статус вірмен.

За Сан-Стефанським і Берлінським договорами 1878 р. «вірменське питання» отримало своє юридичне оформлення, стало важливим аспектом міжнародних відносин, розмінною монетою та знаряддям впливу провідних європейських держав на султанський уряд.

Скориставшись порушенням норм міжнародного права на Даунінг стріт в 1894 р. вирішили втрутитися у внутрішні справи Порти. Втручання Великобританії в діяльність султанського уряду могло привести до вторгнення британського флоту до Дарданелл, що представляло загрозу для Російської імперії та Франції.

Перед Росією виникла б небезпека захоплення Проток. Для Франції активізація англійської політики в цьому регіоні ставила під загрозу її торгівлю по Суецькому каналу, і без того ослаблені позиції в Єгипті, а також долю французьких капіталовкладень в Османській імперії.

Тому протягом 1894-1896 рр. між трьома державами, зацікавленими у цій ситації, зав'язалася боротьба: британський уряд прагнув посилити натиск на султана, а російський і французький - звести вимоги до нього до мінімуму. Зважаючи на погіршення англо-німецьких відносин, у Лондонського кабінету в цей час спостерігалася тенденція до пом'якшення суперечностей з Санкт-Петербургом.

Британський естеблішмент прагнув досягти угоди з осійською стороною про сумісні дії проти султана і, можливо, про озділ Османської імперії. Але реалізувати ці задуми Великобританії не далося. У грудні 1896 р. в Стамбулі розпочала роботу конференція послів з врегулювання внутрішньополітичної кризи в Османській імперії.

За основу рішень конференції була прийнята французька пропозиція про розробку реформ і можливість введення англійського флоту в Протоки відпала. 2 лютого 1897 р. між учасниами конференції була досягнута угода, згідно з якою мала бути створена Верховна рада для поліпшення стану турецької адміністрації.

Хоча проект реформ був вироблений послами, проте, так і не вручений султану - розпочалася греко-турецка війна 1897 р., і великі держави виступили спільно з Портою проти повстанців о. Кріт. Після того як турецкая армія, завдавши грецьким військам важкої поразки, наблизилась до воріт Аттіки, за ініціативою Уайтхоллу відбулося втручання великих держав.

Уряди Російської імперії, Франції і Великобританії запропонували воюючим сторонам посередництво при укладенні греко-турецкого перемир'я і введенні на острові автономії. Під час Близькосхідної кризи 90-х рр. XIX ст., частиною якої був національний рух на Кріті, Санкт-Петербург спільно з провідними європейськими кабінетами виступив за примирення крітських повстанців із Портою на основі виконання султаном міжнародних угод відносно острова.

Російські можновладці побоювалися того, що вірогідна поразка греків у війні спричинить ультиматум держав Порті та спровокує введення британського флоту до Дарданелл, тому підтримали принцип «європейського концерту». За миром, підписаним 18 вересня 1897 р.

Греція сплачувала Османській імперії військову винагороду в розмірі 4 млн. лір; для спостереження за правильним та своєчасним надходженням державних боргів в Афінах створювалася міжнародна контрольна комісія; із Фессалії виводились грецькі війська.

Порта визнала широку адміністративну автономію Кріту при гарантії життя і майна мусульман та збереженні турецького прапора на острові. Таким чином, у результаті Близькосхідної кризи 1894-1897 рр. становище народів, які входили до складу Османській імперії практично не змінилося.

Дотримуючись принципу збереження цілісності Порти, європейська дипломатія обмежилася формальними напівзаходами при вирішенні вірменського та крітського національних питань.

Проте, у цей час виявилися певні зміни в зовнішньополітичному курсі Великобританії та Росії. Незважаючи на те, що Уайтхолл зайняв провідну позицію у розв'язанні вірменської та крітської проблем, британський істеблішмент відходить від своєї звичної політики конфронтації з Санкт-Петербургом.

Відстоюючи власні державні інтереси, Лондон намагається знайти компромісні варіанти вирішення спірних питань. У свою чергу російські урядові кола з обережністю сприймають зміни в британській зовнішній політиці. У звязку із загостренням вірменського питання на перший план перед російськими можновладцями знову виступає проблема статусу Чорноморських проток.

Тому Санкт-Петербург проводить складну та виважену політику під час врегулювання Близькосхідної кризи 90-х рр. XIX ст. Але, незважаючи на це, складається парадоксальна ситуація: переслідуючи різні цілі уряди обох країн, чи не вперше, проводять дипломатичну діяльність у спільному напрямку.

Бесплатно скачать реферат "Еволюція російсько-британських відносин 1885-1897 рр.." в полном объеме