Iз чим асоцiюється у вас слово "кобзар"? Я не погрiшу, коли спробую вiдгадати. Це щось таке з давнини, коли ще жив Шевченко, або коли ще козацька вольниця гуляла Запорiжжям. Чи зображення на картинi слiпого дiдуся з кобзою в руках, а поруч з ним - хлопчик-поводир? Про кобзарське мистецтво чули у школi всi, дехто навiть може згадати прiзвища найвiдомiших кобзарiв, наприклад Остапа Вересая чи Федора Кушнерика. А запитати в учнiв, чи знають вони когось iз кобзарiв Харкiвщини, то я не впевнений, що можна вiд них почути прiзвище хоча б одного з них. У кращому випадку згадають Гната Хоткевича, який багато зробив для розвитку кобзарського мистецтва.

...Пригадується випадок, який стався тодi, коли я був ще маленьким хлопчиком. Ми з мамою гуляли в саду Шевченка i побачили натовп людей бiля лавки на центральнiй алеї. Люди оточили якогось чоловiка i мовчки слухали. Ми пiдiйшли ближче, я протиснувся вперед i побачив чоловiка зовсiм незрячого, який грав на бандурi й тихим голосом спiвав сумну пiсню. Змiст цiєї пiснi я й досi пам'ятаю: у нiй розповiдається про те, як померла мама у дiвчинки, i вона дуже тужила за своєю ненькою, часто ходила на могилу i жалiлася своїй мамi на своє сирiтське життя, бо мачуха кривдила дiвчинку i зовсiм не любила.

Та одного разу мачусi з'явилася у снi померла i стала дорiкати та розповiдати, як гiрко їй було лишати свою донечку, бо вона знала, що мачуха i не приголубить, i не пожалiє чужу дитину. Цей сон так вразив жiнку, що наступного дня, коли дiвчинка знову пiшла на могилу своєї мами, вона з нетерпiнням чекала повернення дiвчинки. А коли та повернула ся, то мачуха подала їй чистеньку сорочку, приголубила, поцiлувала i назвала своєю донечкою.

Люди слухали цю пiсню i в багатьох з'являлися на очах сльози. Ми довго стояли з мамою i слухали iншi пiснi. Тодi я вперше почув слово "кобзар". Ми познайомилися з цим чоловiком. Його звали Анатолiй Захарович Парфененко, вiн нам розповiдав багато про своє життя, а воно складалося важко, часом трагiчно. Пана Анатолiя я запам'ятав на все життя. Це був невисокий чоловiк худорлявої статури з тихим i приємним голосом.

I ось коли ми знайомилися у школi з кобзарським мистецтвом, мене вразило, що вчителька жодного слова не сказала про нашого слобожанського кобзаря. То я запитую у вас i в себе: чому наше навчання у школi так вiдiрване вiд життя? Чому лише книжка - це єдине джерело знань? А iсторичнi факти тiльки тодi стають такими, якщо десь у пiдручнику надрукованi? Але ж крiм пiдручникiв вони вiдбуваються поруч з нами, але цього немає в домашньому завданнi, i ми проходимо мимо.

А може, сама iсторiя мимо нас проходить? Але бiльше мене вражає наша байдужiсть. Чому ми не шануємо таких людей? Я впевнений, якби в школу надiйшла вказiвка вшанувати нашого кобзаря (маю сумний здогад, що вiн був останнiм кобзарем Слобожанщини), то негайно все було б зроблено: листiвка пiдписана, квiти купленi, слова заготовленi для пошанування (може, й вiршами). А раз вказiвки нема, то..."

...А через деякий час нам сказали, що Анатолiй Захарович помер, бо дуже тяжко хворiв останнiй рiк. Помер тихо й непомiтно для харкiв'ян. А менi хотiлося закричати на весь майдан, на весь Харкiв: "Люди, ви втратили останнього кобзаря! Зупинiться i вшануйте його добрим словом!" Але не закричав i нiчого не сказав, бо подивився довкола, а мимо поспiшали якiсь веселi компанiї з реготом, галасом. Мама мене заспокоїла: Сину, не гнiвайся на них, вони просто ще не знають, що помер останнiй кобзар Слобожанщини. А якби знали, то..."

Пiд час останньої нашої зустрiчi пан Анатолiй сказав: "Кобзарi спiвають душею, тому їх чують, а не просто слухають". А чи буде ще кого слухати й чути нам? Чи не розучимося ми цього робити пiд впливом модернової сучасної культури? Я не заперечую її, але не можна не шанувати те, з чого виросла ця сучасна музика.