Якось у нашому дуже серйозному товаристві, яке щодня збиралося в пісочниці з синіми або червоними відерками і відповідного ж кольору лопатками, зайшла розмова про те, хто ким хоче стати в майбутньому. Ну, звичайно, багато було міркувань: хто — вчителем, хто — інженером, хто — моделлю, хто— пожежником тощо.

Кожний із присутніх намагався довести, що кращої професії, ніж ним обрана, й не може бути. Ми всі кричали, обсипалися піском, якщо з чимось не погоджувались. Та ось настала моя черга виступати.

— Я обов'язково стану ветеринаром! — із гордістю заявив я.

Усі почали сміятися. Спершу тому, що не знали, що то воно таке «ветеринар», бо найстаршому учаснику було 6 років. А потім — просто від здивування. Та мені було все одно. Бо я тварин любив більше, ніж чотирирічну Настусю з другого поверху. Крім того, вдома я зібрав майже весь зоопарк, через що не раз доводилося вислуховувати скарги та погрози від тата з мамою.

Тож я хочу лікувати тварин, адже вони хворіють так само, як і люди. Але людям легше: вони можуть пожалітися лікареві, а черепашка чи мишка, чи папуга, чи котик, чи собака — що можуть зробити? Як повідомити свого хазяїна про хворобу? Наприклад, лісові звірята самі собі лікарі: знайдуть травичку, грибочок, ягідку — підлікуються. А домашні потребують особливого медичного догляду. Я буду перев'язувати ранки, виписувати мікстури та вітаміни, капатиму в маленькі пташині дзьобики ліки.