Душа нашого українського народу наділена лагідністю, природним тактом, тонким розумом, поетичним світовідчуттям, здатністю жартувати. Саме маючи на увазі ці особливості національного характеру, і створив Степан Васильченко образи людей, яким властиве почуття гумору ("Свекор"), змалював життєві комічні ситуації ("Басурмен").

Оповідання "Свекор" знайомить нас з малим Васильком, який "завжди викликав усмішку в дорослих" через його сердите "старування". У сім'ї вже звиклися з цією вадою малого сина і тому ставляться до неї з іронією. Ми неначе потрапляємо у лагідно-мудру атмосферу родини, сповнену і піклування, і любові, і незлого кепкування над Васильковою "старечою" розсудливістю. Батьки розуміють, що осудом та гриманням тут не зарадиш, тому жартівливими хитрощами доводять "свекра" до розуміння та признання через сльози: "Я ма-а-лий ще!"

Не можна без сміху читати оповідання "Басурмен". І хоч описано у ньому незначний епізод сварки малого Семена із заклопотаною матір'ю, але стільки лагідного гумору, родинного тепла і народної мудрості в кожному рядку! Ми розуміємо, що мати, хоч і лається на "басурмена" (бо той не хоче молитися), але серцем намагається дати йому розуму.

Вона залякує пеклом сина, цю "хрещену тварюку", і тут же "лагідним, тихим голосом" застерігає свою дитину від пекельних мук і стає зрозумілим, що і материні сердиті слова, і лупцювання за цигарку, і виганяння з хати "до басурменів" - це все викликано хвилюванням за рідного сина, за його душу, його майбутнє. Тому щасливим сподіванням озиваються у нашому серці "могучі дрібні передзвони радісного нового паламаря", яким стає у власній уяві бешкетник Семен.