Скiльки iснує свiт - стiльки й iснують вiйни. Свiт дiлили, передiляли, знову дiлили... Жодна держава не iснує вiчно: то приєднується до чогось, то вiддiляється, то її знищують. Iде безкiнечний передiл свiту.

I над цими глобальними катаклiзмами хтось стоїть, комусь не йметься все захопити, пiдпорядкувати собi, володiти.

На жаль, вiйни роблять не народи, а лише окремi постатi. Стiльки iсторiй iснує про те, як iз-за дрiбницi починалися кровопролиття. Так легко пiдбурити на нацiональну ворожнечу - i так важко зупинити кровопролиття.

А життя у людини лише одне, i воно не повториться. Нiхто не має права забирати життя iншого, бо немає бiльшої цiнностi у свiтi, нiж людське життя.

Постiйно на земнiй кулi йдуть вiйни. Кожен день хтось десь воює, помирає. Для всiх навiть спiвчуття не вистачить. Найбiльше болять людинi вiйни на її територiї. Слава Богу, ми вже 56 рокiв без вiйни. Нещодавно святкували рiчницю перемоги. Який незвичайний цей день! Весна вже давно почалась, але саме 9 травня все буяє i кипить у цвiту; у цей день найкрасивiша весна, найбiльший цвiт, найчарiвнiшi квiти, наймилiша музика i найдобрiшi люди.

Цей день на всiх накладає печатку милосердя, доброти, якоїсь патрiотичностi, урочистостi. Щемно на серцi, боляче дивитись на останнiх ветеранiв. Їх уже зовсiм мало, i з кожним роком вони бiднiшi i бiднiшi. Гiрко i соромно їм дивитися в очi, бо держава зробила їх жебраками. Зносилися костюми, скоро нi до чого буде i ордени чiпляти. Отак ми їх шануємо. А вони воювали за Батькiвщину, за нас. Невже ранiше люди були iншi? Кращi?

Цiкаво чи зараз змогли б проявляти такий патрiотизм, чи спроможнi на подвиги нашi сучасники? Держава у нас нiби є i нiби її немає. Зовсiм вiдсутнє почуття захищеностi, таке враження, що нiкому наверху немає справи до простого народу. А ми ж так чекали самостiйностi, незалежностi! Як довго-довго ми її виборювали. Скiльки кровi пролито, скiльки життiв загублено! А в iм'я чого? Хiба ми зараз щасливi? Ми злидарi. Це про нас говорять: чому ми такi бiднi, бо дурнi; а чому дурнi - бо бiднi. Замкнуте коло. Я часто замислююся над долею свого народу: ну чому вiн такий терплячий i покiрний? Як може весь народ бути рабом, терплячим волом? Чи ми такi байдужi, чи ледачi, чи боягузи? Мабуть, все-таки страх робить таке з людьми. Так звiдки вiн взявся i коли причепився до нашого народу?

Наш народ не любить сам розпочинати вiйни, вiн нiколи цього не робив. Але вiн i не вмiє себе захистити. А це погано. Ми засуджуємо Росiю, що вона споконвiку втручається у чужi справи, розпалює вiйни, насильно когось завойовує. Прикладiв сотнi: Кавказ, Прибалтика, Афганiстан, Угорщина, Чехословаччина, Чечня тощо. А це кров, це смерть синiв, у яких є матерi.

Моя Україна не любить вiйн, вона не кривава. Це дуже добре, нехай хоч матерi нашi спокiйно сплять. Але i такою терплячою теж не можна бути. Адже ми зараз не живемо, ми iснуємо, щоб не померти. Це дико пiсля стiлькох рокiв цивiлiзацiї, при такому розвитку культури, при наявностi такої iсторiї. Так не може бути довго! Просто це протиприродно. Адже iснують свiтовi закономiрностi. Мабуть, ми переживаємо зараз сутужнi роки. I не може бути, що нiколи нiчого не змiниться. Змiниться обов'язково! Шкода лише, що наше життя уже пройде...