Різні люди вкладають в поняття "язичництво" різний зміст. Мало хто називає себе язичником, а капелан з роману Кіплінга "Кім" називав так дев'ять десятих людства. Частіше за все язичництвом називають таке бачення світу, одним з проявів якого є персоніфікація, тобто наділення рисами особистості, усіх елементів реальності. Для такого світосприйняття характерна наявність системи міфів, що дуже докладно і в поетичній формі пояснюють створення світу і причини усіх природних явищ як історію взаємовідносин надприродних істот і людей.

Язичники впевнені, що не лише люди, а й усе: небо, земля, вітер, сонце і навіть річка, ліс і кожна галявинка у тому лісі мають власне Ім'я. Не таке ім'я, яке ми в двадцять першому сторіччі поділяємо з сотнями незнайомих людей, а те, що близьке до понять "душа", "індивідуальність" чи "особистість". То ж варто дивуватись, що народна уява додала до Імені інші риси: зовнішність, характер, родинні чи дружні (або навпаки) стосунки з іншими істотами. Ми називаємо цих істот надприродними - богами чи нежиттю, тому, що не віримо в їхнє існування. А от наші предки вірили.

Наприклад, вірили в когось, хто уособлює сутність озера, - і звали його водяником чи Дідом, і наділяли бородою з водоростей, мордою жаби та іншими, відомими нам з фольклору атрибутами. Сучасні дослідники знають багато давніх казок та легенд про таких істот. А ще наші предки були магами. Усі. Найпримітивніша магія, презирливо скривиться хтось з сучасних екстрасенсів, - впливати на частку, а частка впливатиме на ціле. Кожне сільське хлоп'я знало, що частина тотожна цілому, а тому будь-який атрибут істоти - людини, тварини або ще когось - тотожний їй самій.

Відірвати голову восковій ляльці, щоб ворог, на якого вона схожа, потерпав від головного болю! Наші предки приносили жертви й проводили ритуали, в яких ми, люди іншої епохи, не можемо дібрати глузду. Вони наносили на всі речі, якими користувались, дивні візерунки, сповнені глибокого змісту. У них не було жодної прикраси. Те, що знаходять археологи на місцях давніх поселень: сережки, намиста, кільця, гривні та інше, - мало відношення до когось із богів або вмерлих родичів.

Все, що ми знаємо про давніх слов'ян, свідчить: вони шанували старших. Тих, кого ми називаємо богами, наші пращури-язичники вважали найстаршими зі своїх предків. Бо людей, гадали вони, народила мати-Земля. І людей, і усіх молодших богів, і тварин. Варто лише зрозуміти це - і стане ясно, що "найпримітивніша з релігій" народилася не зі страху перед грізними силами природи, як вважали "усі освічені люди" сто років тому, а з поваги і любові.