Павутиння. Листя. Сонце. Повітря. Знову павутиння.

Тихо. Тепло. Сухо. Прозоро. Місто. Повільні рухи. Стежка. Стежка. Золото... Золото дерев. Золото трав. Ліс. М'якість. Трава. Дерева. Небо. Тиша...

Сон клонить. Не хочу заплющувати очі. Мить, ще мить. Хочеться бігти, кричати, несамовито нестись кудись вдалечінь. Якась тепла свіжість. «Мурашки» по спині. Так тихо, що соромно порушувати цю тишу будь-якими рухами.

Листя. Синє листя. Синє від інею. Не можу дивитись. Ще тільки вчора — сонце, павутиння, сьогодні — синє листя. Вже нема того золота, тієї прозорості, тієї свіжості. Немає лагідного сонця. Сховалося за хмари.

Хмари. Вітер. Сирість. Сирість. Великі й маленькі парасольки. Цілі сім'ї парасольок. Сховаюсь під ними від цього пронизливого дощу. Дощ... Ллє вже цілісінький день, не вщухає ані на мить, куйовдить останні листочки, рве їх з дерев і кидає під ноги перехожим. Вітер. Січе безжально обличчя і аж обпікає руки. Кутаюся у плащ, нахиляю голову та біжу додому.

Гарячий чай. Крісло. Ковдра. Приємна теплота по тілу. Дихаю на змерзлі долоні й грію їх об чашку. Хочу вигнати з себе залишки осені, стрибаю, щоб розігнати кров, нарешті втомлююсь і ніби завмираю.

Сідаю в крісло, натягую по самісінькі вуха пухову ковдру і... засинаю. За вікном сонце, золото, золото трав, золото дерев. Павутиння. Мільйони ниточок павутиння. І люди. Лежать і бачать чудернацькі сни, схожі на мій.