Мій улюблений твір з української літератури ("Тіні забутих предків")
Сьогодення – вік науково-технічного прогресу. Живучи у задушливих містах серед комп’ютерів й автомобілів, ми втомлюємося, і нам так часто хочеться очистити душу, наблизитись до природи, зазирнути у казку, відчути присмак справжнього дива…
Таким жаданим відпочинком для мого серця стала повість Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків». Перегорнувши першу сторінку, я не помітила, як з головою занурилась у дивовижний світ нявок, чугайстрів і щезників, у таємничі ліси на схилах карпатських гір.
Я почула щебет птахів і дзюрчання річок, вдихнула повітря, настояне пахощами лісових квітів, потонула в сумному голосі трембіти… Сторінка за сторінкою, розділ за розділом я відкривала все нові світи, які дарували мені незнані досі почуття. Книга поглинула мене, і я не хотіла виходити з неї, бо там, у книзі, «весь світ був як казка»…
На тлі тієї незайманої природи, ще не спотвореної людьми, розгортались події, що нагадували про існування реального, звичайного життя. Але й вони були наповнені якимось більш глибоким, таємничо-містичним змістом. Ворожнеча між родами, кохання, зрада, смерть – усе це перепліталося в єдиний магічний клубок, нитки якого обплутували цей казковий світ і прив’язували мене до нього…
Я слухала співанки, що їх Марічка дарувала Іванові. Я йшла разом з Іваном на полонину, до маржинки, тримаючи сум у серці, співчуваючи їхній розлуці. Разом з Іваном я благала Черемош віддати Марічку, хоч показати її тіло, і плакала, що так раптово «забрала її вода». А потім спостерігала, як Іван одружується з Палагною. Я не засуджувала його, бо «треба ж ґаздувати».
Я немовби сама пережила ту жахливу ніч, коли темряву можна було відчути на дотик – останню ніч у житті Івана. Я йшла поряд з ним вузенькими стежками, охоплена туманом і холодом… А потім раптово ставала нявкою, стояла на краю урвища і кликала: «Іва-а!..»
«Тіні забутих предків» – це гімн природі, гімн чистоті почуттів, людських взаємин. Адже тільки в гармонії з навколишнім світом життя людини набуває цінності, тільки тоді вона здатна пізнати справжнє щастя. Його не може зруйнувати навіть смерть, вона безсила проти вічності такого почуття, як справжнє кохання.
Любов у «Тінях…» – особлива сила. Вона не слабшає під впливом перешкод, не боїться випробувань, не ховається в куток. Вона виходить на яскраве світло і гордо заявляє про себе, вона живе… Іван палко кохав Марічку. Він залишився їй вірним навіть після її смерті, бо належав Палагні лише тілом. І сама його загибель була маніфестом любові, самопожертви, самовіддачі. Іван помер, але його почуття не зникло. Воно проіснує стільки, скільки існуватиме Всесвіт…
Вивчаючи «Тіні…» у школі, я повніше зрозуміла образи героїв, проблематику твору, сюжет, багатоплановість конфлікту. Проте, коли я згадую цю повість, першими в уяві з'являються не вони, а те чудове почуття казки, втечі від реальності. Таємничий світ відкриває свої двері, і я знову й знов повертаюсь до нього.
Таким жаданим відпочинком для мого серця стала повість Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків». Перегорнувши першу сторінку, я не помітила, як з головою занурилась у дивовижний світ нявок, чугайстрів і щезників, у таємничі ліси на схилах карпатських гір.
Я почула щебет птахів і дзюрчання річок, вдихнула повітря, настояне пахощами лісових квітів, потонула в сумному голосі трембіти… Сторінка за сторінкою, розділ за розділом я відкривала все нові світи, які дарували мені незнані досі почуття. Книга поглинула мене, і я не хотіла виходити з неї, бо там, у книзі, «весь світ був як казка»…
На тлі тієї незайманої природи, ще не спотвореної людьми, розгортались події, що нагадували про існування реального, звичайного життя. Але й вони були наповнені якимось більш глибоким, таємничо-містичним змістом. Ворожнеча між родами, кохання, зрада, смерть – усе це перепліталося в єдиний магічний клубок, нитки якого обплутували цей казковий світ і прив’язували мене до нього…
Я слухала співанки, що їх Марічка дарувала Іванові. Я йшла разом з Іваном на полонину, до маржинки, тримаючи сум у серці, співчуваючи їхній розлуці. Разом з Іваном я благала Черемош віддати Марічку, хоч показати її тіло, і плакала, що так раптово «забрала її вода». А потім спостерігала, як Іван одружується з Палагною. Я не засуджувала його, бо «треба ж ґаздувати».
Я немовби сама пережила ту жахливу ніч, коли темряву можна було відчути на дотик – останню ніч у житті Івана. Я йшла поряд з ним вузенькими стежками, охоплена туманом і холодом… А потім раптово ставала нявкою, стояла на краю урвища і кликала: «Іва-а!..»
«Тіні забутих предків» – це гімн природі, гімн чистоті почуттів, людських взаємин. Адже тільки в гармонії з навколишнім світом життя людини набуває цінності, тільки тоді вона здатна пізнати справжнє щастя. Його не може зруйнувати навіть смерть, вона безсила проти вічності такого почуття, як справжнє кохання.
Любов у «Тінях…» – особлива сила. Вона не слабшає під впливом перешкод, не боїться випробувань, не ховається в куток. Вона виходить на яскраве світло і гордо заявляє про себе, вона живе… Іван палко кохав Марічку. Він залишився їй вірним навіть після її смерті, бо належав Палагні лише тілом. І сама його загибель була маніфестом любові, самопожертви, самовіддачі. Іван помер, але його почуття не зникло. Воно проіснує стільки, скільки існуватиме Всесвіт…
Вивчаючи «Тіні…» у школі, я повніше зрозуміла образи героїв, проблематику твору, сюжет, багатоплановість конфлікту. Проте, коли я згадую цю повість, першими в уяві з'являються не вони, а те чудове почуття казки, втечі від реальності. Таємничий світ відкриває свої двері, і я знову й знов повертаюсь до нього.
|
Відгуки користувачів: Мій улюблений твір з української літератури ("Тіні забутих предків") - Коцюбинський Михайло
Додати коментар | ↑ на початок |