Пророчою виявилась муза Олександра Олеся: «З журбою радість обнялась...». Назвою першої збірки поезій вона провістила драматичну долю і його творчої спадщини, і його особистого життя. Журба прослалась чорним рушником на довгі роки чужини. І тільки зрідка впліталися в неї червоні нитки радощів і надій. Та драматизм його життя був посилений трагічними подіями 1917 року. А муза залишалася безжальною, вимагаючи повного вжиття в те, що радувало і що печалило серце.

Журба і радість — ці два стани людських почуттів, переживань і настроїв — переплелися не лише в першій збірці поета, а стали основою всієї лірики Олександра Олеся. Сяйво його журби і радості розлилось тоді, коли зеніту сягало слово І. Франка, Лесі Українки, Бориса Грінченка. У літературний процес він увійшов і утвердився як тонкий лірик, співець краси й сили кохання, природи і долі рідного краю, поет надії і віри. Які ж основні мотиви лірики Олександра Олеся? У ранніх віршах («Моє благання») поет осмислює «чесний шлях» у житті й літературі:
О Боже мій милий! Пошли мені розумі!
Пошли мені серце, пошли мені душу,
Щоб добре любила і коїть не вміла
Ніякого зла!

Стилізовані ранні поезії цікаві насамперед своєю соціальною спрямованістю.

Глибоке переосмислення долі української мови та літератури відбулося в 1903 році, коли Олесь, студент Харківського ветеринарного інституту, приїхав до Полтави на відкриття пам'ятника Котляревському. Поезії з диптиха «З пісень молодості», відшліфовані після поїздки до Полтави, несли в собі журбу і світлу радість ліричного героя, повнилися прагненням краси, звучали викликом не лише життю, а й літературі:
Парубоцькі літа — то бурливий потік,
Не страшні їм ні кручі, ні гори.
Для них, повних замірів, мрій і думок,
По коліна глибоке є море.

Ставлення до молодого Олеся не було однозначним: одні його називали чистим ліриком, інші — поетом громадського звучання. Оцінка X. Алчевської була досить високою: «Олесь — український Гейне». І це справді так. Поет оволодів умами, він став володарем дум покоління, Що готувало революцію 1917 року.

Талант Олександра Олеся розвивався по висхідній. Одна за одною виходять його збірки. І хоч багато віршів переповнені загадковими ритмами, на них відбились пошуки неокласиків і символістів. Весною дихало від його віршів, спорідненістю живої природи і пошуків людської душі. Поетові властиве Шевченківське здивування «божим світом».

Олесь створює цілу низку пейзажних віршів, і вони, пейзажі, в нього неповторні:
Море і море! Блакить і блакить...
Крил мені, крил, щоб туди полетіть?
Багато уваги в стилі Шевченка молодий лірик приділяє рідному краю:
Моя Україно прекрасна...

У доробку поета багато віршів про роль і місце поета в житті суспільства. Так у вірші «Дайте, борці, мені кращую зброю!» поет висловлює побажання, щоб його поетичне слово стало мечем і сонцем. Поет уболіває за долю українського слова. Автор складає шану рідному народу, що зберіг свою мову «.. .в таку страшну годину...». Поет нещадно таврує доморощених ренегатів, перевертнів. Слід також вказати на те, що в ліриці поета значна увага приділяється гармонійному розвитку кожної особистості, всього людства.

У роки реакції в багатьох поезіях Олеся відчутне розчарування і пафос протесту:
А де нема любові і страждання, —
Там не живе, не б'ється і життя....

І саме в цей час Олесь бере на себе функції поета — пророка, проводиря народу.

З пафосним піднесенням зустрів Олесь революцію 1917 року, та хмільна романтика незабаром перейшла в зневіру, страх перед марно пролитою кров'ю. Звертаючись у ці дні до найвищого для нього літературного авторитета, Т. Шевченка, Олесь просить підказати, як утвердити в розтерзаному громадянською війною краї ідеали найвищої справедливості:
Чому тепер тебе немає
В ці дні безладдя і негод,
Коли над кручами блукає
Війною змучений народ.

Не сприйнявши більшовицькі ідеали, Олесь у 1919 році виїздить за кордон. У віршах, написаних за межами Вітчизни, поет оплакує свою долю, боляче реагує на будь-які порушення прав людини на рідній землі. На чужині він живе Україною» марить рідною землею, до останніх днів вважає себе сином України, сподівається на повернення.

Чужина для нього могила, чужина — труна. Вірші останніх років позначені філософічністю, що спиралася на мужність прожитих років. Захоплений вихором життєвих колізій, на схилі свого віку Олесь намагається не згаяти відведеного йому долею часу та й інших повчає не марнувати безцільно жодної миті.