Головний герой роману Стендаля «Червоне та Чорне» Жульєн Сорель — селянин за походженням. Він готовий піти на будь-які випробування, аби досягти найжаданішого для простолюдина — потрапити у вищий світ. Маючи хворобливе честолюбство та жагу самоствердження, він весь час переконував себе в тому, що не можна зупинятися, не можна відпочивати, бо треба діяти. Обираючи кар'єру священика, юнак був упевнений, що вона відкриє йому шлях до здійснення таємних мрій.

Крім того, священик у сорок років отримує більше, ніж найвідоміші генерали Наполеона. Але, ставши гувернером, Сорель зрозумів, що у Франції 1828 року не можна піднятися з низів без допомоги титулованої дами. Збагнувши, що кохання такої жінки відкриває широкі обрії для кожного, хто прагне вирізнити себе з натовпу простолюдинів, він усю свою енергію спрямував на те, щоб закохати в себе мадам де Реналь.

Відгадати потаємний задум чарівного гувернера їй не вдалося, бо справжнє кохання не вміє розмірковувати. Проте Жульєн був закоханий у неї тільки з розрахунку. Він уявляв, як де Реналь першою впаде йому в обійми, розплачеться у нього на грудях. І це було б величезною помстою за те, що багатії вважають і вважали його людиною другого сорту. Стендаль зневажав паризькі салони з їхніми правилами «гарного смаку», марнославством. Саме туди, в Париж, у вир салонного життя, прибув улюбленець автора, Жульєн Сорель.

Це був час, коли слава Наполеона перестала бути провідною зорею для тих, хто обрав кар'єру буржуа. У моді були успіх за будь-яку ціну, сановна посада, красномовство. У вищих колах, до яких прагне потрапити селянський хлопець, не визнають його талантів. Замість героїв прийшли тупі та самовдоволені торговці, які стали справжніми героями епохи, коли жив Сорель.

Стендаль розумів, що уявлення його героя про щастя, успіх у житті — фальшиві і згубні. Куди вони можуть завести хлопця? Але хоч як шкодує за своїм улюбленцем автор, він твердо вирішив, що Жульєн має нести покарання за свій хибний життєвий вибір. За те, що був вірний егоїстичному обов'язку та честолюбству, що будь-яку поразку у своєму житті вважав, як і сановні вельможі, втратою власного обличчя. Це був найбільший вияв марнославства.

На суді Жульєн виступив з палкою промовою, наче підводячи підсумок своєму власному життю і визнаючи поразку. Сорель розумів, що судити його будуть не так за скоєний злочин, як за те, що він наважився переступити межу, яка відділяла його від вищих кіл суспільства.

Після написання роману Стендаль деякий час відчував відлуння пострілів Жульєна Сореля, пострілів, що символізували виклик долі, виклик натур величних та романтичних сильним світу цього. Виклик, який нікого ще не привів до щастя. Життя Жульєна — це вщент розбита мрія про славу, мрія, збудована на лицемірстві та наполеонівській гордині.