Буремні роки революції і громадянської війни — це велика трагедія цілого народу. Якою фанатичною відданістю ідеї можна виправдати те, що син зраджує батька, син матері зрікається, брат убиває брата. Порушені, розтоптані були одвічні загальнолюдські принципи моральності, заповіти предків.

«Не убий, не укради, люби ближнього свого, як самого себе, шануй батька свого…». Хіба можна відмовитися від цих біблійних істин? Якщо таке станеться, то людства уже не буде, бо виживання людства — це і є виживання людської моралі і духовності. З історії, літератури, кіно ми бачимо, що святе прагнення волі, свободи, землі захлинулось жорстокістю, кровопролиттям, нехтуванням законів честі і справедливості, принципів милосердя і людяності.

Письменник Юрій Яновський у романі «Вершники», описуючи боротьбу різних соціальних верств під час громадянської війни, не обходить цих проблем. Розглядаючи тему трагедії народу, слід пам’ятати, що написаний твір у 1935 році, в часи розгулу сталінських репресій, а значить письменник висловлює власні думки не прямо, а покладається на розсудливість читача.

Уже перша картина новели «Подвійне коло» вражає: «На степу під Компаніївкою одного дня… точилися криваві бої, і Іван Половець загубив трьох своїх братів, — одного роду, — сказав Герт, — та не одного з тобою класу». Хто дав право цьому новоявленому ідеологу так вільно трактувати народну думку, в якій відобразилась мудрість віків? Цій навій ідеології автор протиставляє свій погляд, який вкладає в уста мудрій людині, справжньому представнику нашого величного народу — Мусію Половцю: «Тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду».

До чого може призвести нехтування заповітами батьків? Письменник відповідає — до трагедії народу, жахливої, непоправної: «Дехто протягав руки — і йому рубали руки, підіймав до неба вкрите пилом і потом обличчя, і йому рубали шаблею обличчя, падав до землі і їв землю, захлинаючись передсмертною тугою…» Чи змогла б земля простити своїх нерозумних синів? Чи потрібні якісь художні засоби чи прийоми, щоб пригнічений такою картиною читач зрозумів: автор у розпачі від таких діянь, подібної жорстокості ця земля, мабуть, ще не бачила.

Рідні брати Андрій, Оверко, Панас, Іван і Сашко — сини чесного трудового чорноморського рибалки Мусія Половця — в складній політичній обстановці громадянської війни виявилися виразниками різних непримиренних груп, де «Половці не пізнавали один одного», де брат убивав брата, а природа жалісно, рясним дощем оплакувала цю людську трагедію. «По обличчю Панаса Половця бігли дощові краплі, збоку здавалося, що він слізно плаче коло готової могили…» Так повинно бути, людина повинна каратись за негідні вчинки. І ця теж авторська ідея.

«Іван Половець загубив трьох своїх братів»… І це комуніст, який прагне привести народ до щасливого майбутнього! Але ж більшовик Іван сам «по лікті в крові», це ж він дав наказ розстріляти з кулемета загін Панаса, що відмовився переходити набік більшовиків. І його називають «вершником завтрашнього щасливого дня»?..

Ю. Яновський задумується: чому так відбувається? Болісно шукає причини морального розтління народу.

Як пересторога проти нікому не потрібної братовбивчої війни звучить роман «Вершники».