Творчість Є. Маланюка на тлі історіософських пошуків "Празької школи"
Творча енергія «розстріляного відродження» не зникла зовсім — вона продовжувала існувати вже за кордоном. Це відгалуження української літератури —. «празька школа». Основу «празької школи» склали вчорашні учасники визвольних боїв 1917-1921 pp., інтерновані в Польщі: О. Ольжич, Є. Маланюк, Л. Мосендз, Олена Теліга, Наталя Лівицька-Холодна, Оксана Лятуринська, Юрій Клен тощо. Після того, як Польща стала дуже прохолодно ставитися до українців, більшість їх перебралися до Чехословаччини, до Праги — великого культурного і наукового центру.
Це були люди, які свідомо прийняли поразку української революції 1917 р. як національну ганьбу, але не впали в розпач на противагу старшому поколінню (О. Олесь, М. Вороний, В. Самійленко тощо). Це літературне угрупування створює «нові характери», виповнені напругою вольових імперативів. Вони формувалися на межі українського та європейського світів, розвитку яких допомагали потужні впливи західної культури та історичною пам’яттю рідного народу. На цій основі і виникла історіософська (позначена мудрістю історії) лірика «пражан». Вони створили специфічну атмосферу «аристократизму духу», стали формувати новий тип українця, який зміг би поєднати інтелект і почуття, приборкати емоційну стихію як типову ознаку української ментальності, надав національному і державному рухові чіткого спрямування.
Історіософські мотиви центральними є для Олега Ольжича, який заглиблювався в праісторичну добу і звертався до бурхливої сучасності, Юрія Клена, для якого історико-символічний смисл існування України розкривався в розгляді всього її історичного шляху — від часів Київської Русі до XX ст.
Але надзвичайно яскраво і, в першу чергу, незвично, історіософські мотиви проявилися в поезії одного з визначних «пражан» — Євгена Маланюка.
Є. Маланюк був чи не найколоритнішою і протирічною натурою. За життя його називали і «українським фашистом», і «духовним Квазимодо», і «поетом апокаліптичних літ». Його іноді не розуміли навіть найближчі друзі, наприклад, був період негативного ставлення до його творчості О. Ольжича, Ю. Липи і Ю. Клена.
У Подєбрадах (1924 р.) поет дебютує збіркою віршів «Стилет і стилос», через рік виходить його друга збірка — «Гербарій». Осмислення трагічної долі Вітчизни та дещо імпульсно-хаотичні пошуки виходу із цього становища — наскрізні мотиви поезій цього періоду. У поета виникають гнівні і глибоко трагічні інвективи:
Тебе б конем татарським гнати,
Поки аркан не заспіва!
Бо ти ж кохана, а не мати,
Зрадлива бранко степова!
І тут же ніби виправдовується за страшні слова:
Прости, прости за богохульні вірші,
Прости тверді, зневажливі слова!
Гіркий наш вік, а ми ще, може, гірші,
Гіркі й пісні глуха душа співа.
(Псалми степу)
Наступні поезії фіксують поступання ностальгічної емоційності філософським роздумам. У наступних збірках («Земля й залізо», 1930; «Земна Мадонна», 1924; «Перстень Полікрата», 1939) Є. Маланюк все більше заглиблюється в історію України, шукаючи в ній державотворчі ідеали, але разом із тим шукаючи відповіді на питання сьогодення. Міцності, силі, мужності поет протиставляє «рабську кров», «розслабленість ледачу». Він шмагає українців і Україну задля однієї мети — хоч так розбудити віками витравлювань національну свідомість народу.
У «Варязькій баладі» Україна в Маланюка постає в образі безпечної повії, яка розтратила всі надбання попередників («Куди ж поділа, Степова Елладо, варязьку сталь і візантійську мідь?»), а вночі вона перетворюється на відьму, яка, розгортаючи кабанячі крила, летить «своїх дітей байстрючу лити кров». Поет ненавидить Україну люблячи і любить ненавидячи.
«Коли ж, коли ж знайдеш державну бронзу, проклятий край, Елладо Степова?!..» — таким сумно-відкритим питанням закінчує Є. Маланюк поезію. Поет, без сумніву, мав неабияку громадянську мужність, щоб донести до сучасників саме таку історіософську концепцію буття нації. Часто критика не могла пробачити поетові надзвичайно правдивої характеристики свого народу: Каліка, смерд — такий він і донині, Сліпий Кобзар, що точить вічний жаль. Самсоном темним зруйнував святині, Розбив давно синайську скрижаль…
… Історія готує новий том, -тюхтій — хохол, що, хоч дурний, та хитрий, макітру хилить виключно по вітру, міркує шлунком і зітха гуртом. («Сонет огиди і гніву»)
Через це Є. Маланюк нерідко опинявся в самотині. В одному місті від 23.11.1931 р. він пише: «У нашій літературі чуюся досить самотньо-дуже неприємне почуття часами».
Але що ж давало сили Маланюкові? Бо:
Гноблять, калічать, труять рід,
Ворожать, напускають чари,
Здається, знищено вже й слід,
Лиш потурнаки й яничари.
Але, попри все, ростуть нові пагінці:
І ось — Стефаник і Куліш,
Ось — Коцюбинський, Леся — квіти
Степів страждальної землі,
Народу самосійні діти!
А то підземно загуде
Вулканом націй ціла раса —
І даром Божеським гряде
Нам Прометеїв дух Тараса
(«Невичерпальність»)
Саме тому для сучасників Маланюка і для нашого часу поет залишився «поет-державником», який словом будує імперію українського духу:
Прости, що я не син, не син Тобі ще,
Бой ти — не мати, бранко степова!
З Твоїх степів летять птахи зловіщі,
А я творю зневажливі слова.
(«Псалми степу»)
Це були люди, які свідомо прийняли поразку української революції 1917 р. як національну ганьбу, але не впали в розпач на противагу старшому поколінню (О. Олесь, М. Вороний, В. Самійленко тощо). Це літературне угрупування створює «нові характери», виповнені напругою вольових імперативів. Вони формувалися на межі українського та європейського світів, розвитку яких допомагали потужні впливи західної культури та історичною пам’яттю рідного народу. На цій основі і виникла історіософська (позначена мудрістю історії) лірика «пражан». Вони створили специфічну атмосферу «аристократизму духу», стали формувати новий тип українця, який зміг би поєднати інтелект і почуття, приборкати емоційну стихію як типову ознаку української ментальності, надав національному і державному рухові чіткого спрямування.
Історіософські мотиви центральними є для Олега Ольжича, який заглиблювався в праісторичну добу і звертався до бурхливої сучасності, Юрія Клена, для якого історико-символічний смисл існування України розкривався в розгляді всього її історичного шляху — від часів Київської Русі до XX ст.
Але надзвичайно яскраво і, в першу чергу, незвично, історіософські мотиви проявилися в поезії одного з визначних «пражан» — Євгена Маланюка.
Є. Маланюк був чи не найколоритнішою і протирічною натурою. За життя його називали і «українським фашистом», і «духовним Квазимодо», і «поетом апокаліптичних літ». Його іноді не розуміли навіть найближчі друзі, наприклад, був період негативного ставлення до його творчості О. Ольжича, Ю. Липи і Ю. Клена.
У Подєбрадах (1924 р.) поет дебютує збіркою віршів «Стилет і стилос», через рік виходить його друга збірка — «Гербарій». Осмислення трагічної долі Вітчизни та дещо імпульсно-хаотичні пошуки виходу із цього становища — наскрізні мотиви поезій цього періоду. У поета виникають гнівні і глибоко трагічні інвективи:
Тебе б конем татарським гнати,
Поки аркан не заспіва!
Бо ти ж кохана, а не мати,
Зрадлива бранко степова!
І тут же ніби виправдовується за страшні слова:
Прости, прости за богохульні вірші,
Прости тверді, зневажливі слова!
Гіркий наш вік, а ми ще, може, гірші,
Гіркі й пісні глуха душа співа.
(Псалми степу)
Наступні поезії фіксують поступання ностальгічної емоційності філософським роздумам. У наступних збірках («Земля й залізо», 1930; «Земна Мадонна», 1924; «Перстень Полікрата», 1939) Є. Маланюк все більше заглиблюється в історію України, шукаючи в ній державотворчі ідеали, але разом із тим шукаючи відповіді на питання сьогодення. Міцності, силі, мужності поет протиставляє «рабську кров», «розслабленість ледачу». Він шмагає українців і Україну задля однієї мети — хоч так розбудити віками витравлювань національну свідомість народу.
У «Варязькій баладі» Україна в Маланюка постає в образі безпечної повії, яка розтратила всі надбання попередників («Куди ж поділа, Степова Елладо, варязьку сталь і візантійську мідь?»), а вночі вона перетворюється на відьму, яка, розгортаючи кабанячі крила, летить «своїх дітей байстрючу лити кров». Поет ненавидить Україну люблячи і любить ненавидячи.
«Коли ж, коли ж знайдеш державну бронзу, проклятий край, Елладо Степова?!..» — таким сумно-відкритим питанням закінчує Є. Маланюк поезію. Поет, без сумніву, мав неабияку громадянську мужність, щоб донести до сучасників саме таку історіософську концепцію буття нації. Часто критика не могла пробачити поетові надзвичайно правдивої характеристики свого народу: Каліка, смерд — такий він і донині, Сліпий Кобзар, що точить вічний жаль. Самсоном темним зруйнував святині, Розбив давно синайську скрижаль…
… Історія готує новий том, -тюхтій — хохол, що, хоч дурний, та хитрий, макітру хилить виключно по вітру, міркує шлунком і зітха гуртом. («Сонет огиди і гніву»)
Через це Є. Маланюк нерідко опинявся в самотині. В одному місті від 23.11.1931 р. він пише: «У нашій літературі чуюся досить самотньо-дуже неприємне почуття часами».
Але що ж давало сили Маланюкові? Бо:
Гноблять, калічать, труять рід,
Ворожать, напускають чари,
Здається, знищено вже й слід,
Лиш потурнаки й яничари.
Але, попри все, ростуть нові пагінці:
І ось — Стефаник і Куліш,
Ось — Коцюбинський, Леся — квіти
Степів страждальної землі,
Народу самосійні діти!
А то підземно загуде
Вулканом націй ціла раса —
І даром Божеським гряде
Нам Прометеїв дух Тараса
(«Невичерпальність»)
Саме тому для сучасників Маланюка і для нашого часу поет залишився «поет-державником», який словом будує імперію українського духу:
Прости, що я не син, не син Тобі ще,
Бой ти — не мати, бранко степова!
З Твоїх степів летять птахи зловіщі,
А я творю зневажливі слова.
(«Псалми степу»)
|
Відгуки користувачів: Творчість Є. Маланюка на тлі історіософських пошуків "Празької школи" - Маланюк Євген
Додати коментар | ↑ на початок |