Тепер ніхто не скаже, коли саме до Василя Стуса прийшло розуміння того, що правда і справедливість, про які трубили на кожному кроці, були насправді облудою, кривдою та свавіллям розбещених можновладців. За їхніми амбіціями (і це добре розумів Стус!) ховалося зверхнє ставлення до людей, люта ненависть В демократії.

Чолом мудрого, далекоглядного і відчайдушного українця Василь Стус зіткнувся з епохою Брежнєва — Щербицького і зрозумів, що вона (система) рухалася тільки з тими, що вгорі, давила чобітьми, не дбаючи про власне майбутнє. І ця система не могла простити Стусу його далекозорість, його любов до України та українців. Система робила все для того, щоб знищити волелюбця, приборкати його потяг до правди, скорити його дух і вбити. Система писала закони, за якими мали жити люди; закони, у відповідності до яких талановитій інтелігенції не дозволено було висловити свою думку, ствердити своє світовід чуття.

Те, що оточувало поета, почалося давно. Стус назве те життя театром, на сцені якого грають актори, що загубили своє власне «я», тобто шанобливе ставлення до себе. Він напише:

Ця п'єса почалася вже давно,
І лиш тепер збагнув я: то вистава,
де кожен власну сутність загубивши,
і дивиться, і грає. Не живе.

Це рядки з вірша поета, який не публікувався. Він був приєднаний до справи засудженого Василя і розцінювався як письмовий доказ його «провини» перед своєю державою.

Система добре розуміла, що карою для таких, як Стус, є повільне фізичне знищення.

Та таку людину зламати було неможливо. Тортури тільки загострювали в ньому реакцію на кривду: він свято вірив у те, що свободу «не перетюрмувати». бо на сторожі стоять, всміхаючись чарівно, обранці її долі.

В. Стус завжди болісно реагував на перекручення принципів національної політики. Сперечався, обурювався, протестував. У своїх публіцистичних творах він зізнавався: «Я просто інакше не можу! І Жити не можу спокійно, і не зможу». Після арешту, коли його ізолювали, він напише:

Отак живу: як мавпа серед мавп.
Чолом прогріжним із тавром зажури
все б'юся об тверді камінні мури,
як їхній раб, як раб, як нищий раб.

Стус ніколи нічого легко не зрікався. У коментарі до вироку суду він скаже: «...своєї вини я не визнав і в останньому слові».

Як ми знаємо з біографії, «доля довгождана» застукала у Василеві двері 12 січня 1972 року — з обшуком і арештом. Але то справді була доля: він відчув у камері свободу й цілковиту ясність дороги:

Покинув я гнилий підвал,
лишив майдан Богдана,
де гетьман огиря учвал
кудись жене щорано.
Я там давненько вже це знав
про справжні емпіреї,
а тут Господь наобіцяв
гетьманські привілеї.

Це сповідь з гіркою посмішкою. Бо й, справді, так мало змінилось зовні: підземелля, в якому працював Стус інженером, було недалеко від тюрми... і все це розмістилось на півкілометрі старого княжого Києва. Та то тільки зовні, а насправді саме тут відбулося нове народження поета-борця.

Табірна поезія Василя Стуса просякнута страшною правдою, духом неволі і нескорення. Поет створює реалістичні картини того жаху, який супроводжував життя українського народу вподовж історії. Поезія характеризується глибоким узагальненням суспільного життя. Так, у вірші «Як добре те, що смерті не боюсь я», осмисливши своє місце в «театрі абсурду», поет створює образи своїх однодумців, які віддавали своє життя за торжество ідеалів, за щасливе життя народу в цілому. Цю ж проблему автор розглядає й у інших творах, зокрема в циклі віршів «Трени М. Г. Чернишевського».

Перед нами постають похмурі й страшні картини радянської дійсності: і 1937 рік, і роки ГУЛагівських таборів. Та своє розуміння ролі народу в житті держави Стус трактує по-новому. В народних стражданнях він звинувачує сам народ, гадаючи, що саме його (народова) вина в тому, що кращі сини гинуть в таборах. Стусові (як і Шевченкові та Франкові у свій час) не зрозуміло, чому народ терпить таку страшну кривду, чому мовчить і кориться. Читаєш ці віршовані рядки і мимоволі згадуєш «дикого тура» М. Коцюбинського, на шию якого накинуте ярмо, і він тягне його віками.

У думках Стуса — суперечливість самої країни, в «якій він слова жодного не вчив». З одного боку, країну населяють чесні, чемні, щедрі, працьовиті люди, а з другого — представники цих же чесних, працьовитих заради теплого місця в кріслах чинили страшні злочини.

Василь Стус пророкує кінець країні, в якій життя — театр абсурду. Він виражає впевненість у тому, що винні в народному стражданні будуть покарані, а держава «напівтьми і напівсонця» стане державою світла й добра, любові та ласки, державою, в якій будуть поважати людину-творця.