Ім’я Бориса Олійника поряд з іменами Василя Симоненка, Ліни Костенко, Івана Драча, Дмитра Павличка та багатьох інших їхніх ровесників позначає творчі звершення покоління 60-х — бурхливого і щедро обдарованого покоління.

Борис Олійник прийшов в літературу від землі Котляревського й Гоголя, звідти, де «чорнозем плодючий, наче жінка», де в людей «на золоті обжинки завжди напохваті зі сміху литий серп». І тому мотив синівської вірності, кровного обов’язку перед отчею землею, перед близькими людьми, перед народом — один із найсильніших мотивів у творчості Б, Олійника. Муза його буває великодушною, вона здатна терпимо ставитись до тих чи інших людських слабкостей, але ніколи поет не прощає відступництва, занедбання пам’яті, втрати людиною того, що має повсякчас зберігати її від здрібнення і самоспустошення.

З усіх моральних і етичних чинників поет віддає перевагу першоджерелам народним, які для нього є безсумнівними у своїй чистоті. Пам’ять для Бориса Олійника — то діюча, збудлива і наснажлива сила:

Освітила мені пам’ять Долю з долу до вершка.
Я на повен зріст, мов явір, в сивій пам’яті стою.

Поезія Б. Олійника не втомлюється уславляти достойних — ближніх і дальніх, які «йшли на кривду з праведним мечем, нерідко забуваючи кольчуги».

Поезія ця прагне осягнути долю нашого народу в усій її складності, трагічності і величі перейдених доріг, вона бачить, як «далеко-далеко (те знають хіба що лелеки) розкидала доля кептарики і сіряки», вона чутлива до національної історії, і водночас ця поезія широко дивиться на світ, уславлюючи братерство як найвищий дарунок долі:

По-братерськи ми ділилися з тобою
На довгій ниві жнив і лихоліть
Ковтком води, окопом і еудьбою, —
І тільки корінь наш не поділить.

Коли йдеться про речі життєво важливі, поет постає перед нами у своїй ідейній всеозброєності; в пошуках істини він не вдовольняється поверхневим зрізом життя, він прагне глибин, намагається тримати у полі зору багатющий духовний досвід народу. У творах Б. Олійника органічно сплітаються фольклорна образність і висока наука класики.

Йому органічно чужа будь-яка поза, манірність. Крикливе самозамилування — не для нього, і тому незмінно викликає наші симпатії своєю самоіронією:

Я прийду сюди аж ген із того досвітку
Хлопчаком у полинялому картузику,
І розтане сивий іней мого досвіду
У завулку, що гучить мені, як музика.

І це при тому, що поетові не чужі найсерйозніші проблеми сучасності, для нього весь цей тривожний вік, якому бракує людяності і теплоти, — поле шукань, досліджень, мистецьких втручань. І в звичайній, в безлічі разів змальованій картині пташиного перельоту Б.Олійник відчуває своє, суто індивідуальне:

Мовчить старий ватаг, задивлений у себе.
Утома вікова спада з його плеча…
Та раптом — змах крила. І на сувої неба
Повільно проступа таємний знак ключа…

Твори Б. Олійника уже витримали суворий іспит часу, і його творчість стоїть поряд з тими художніми цінностями, що їх подарували своєму народові найталановитіші співці України.