Мистецтво покликане дарувати людині насолоду. У цьому завжди переконуєшся, відвідуючи малу сцену Харківського театру ім. Т. Г. Шевченка — «Березіль». Надовго залишаються в пам'яті спектаклі «Гроші», «Мина Мазайло», бо класикою стають ті твори, у яких порушуються проблеми, актуальні для різних епох. Мабуть, не стане винятком і «Любов до гробової дошки».

У наш складний, насичений проблемами час іноді необхідно, щоб людина подивилася на себе з іншого боку, проаналізувала власні вчинки і зробила висновки. Сюжет цієї п'єси, безумовно, можна назвати драмою особистості, яка невдоволена в житті насамперед собою, але не хоче й не може в цьому зізнатися, бо людині взагалі не притаманно визнавати власні помилки, а якщо це жінка, то просто неприпустимо. Головна героїня прагне урізноманітнити своє життя, вигадує фантастичні дії стосовно власного чоловіка.

Але її більше приваблює сам процес здійснення плану, ніж результат, бо вона створює собі власний світ. Життя її позбавлене бурхливих подій, тому вона виношує ілюзію — змінити все навколо. А для цього потрібно немало й небагато — вбити власного чоловіка, який, як їй здається, і заважає жити повнокровно, він є тією перешкодою. Автору вдалося глибоко проникнути в душу людини і створити психологічний портрет жінки, що «шукає себе». Актриса О. Стеценко зуміла блискуче показати цей тип на сцені.

Стежачи за грою акторів, іноді забуваєш, що ти глядач, а на сцені гра, а не реальне життя. Актори Маляр і Головін також талановито відтворюють образи своїх героїв. У деяких епізодах перестаєш стежити за грою акторів, а співчуваєш їм, як суперникам. І знову хочеться віддати належне авторові твору в тому, що ці образи віддзеркалюють психологію людини і змальовані досить колоритно, з відтінком гумористичним чи навіть іронічним.

Режисер-постановник майстерно передає на сцені задум автора. У своєрідних умовах малої сцени він уміло переносить місця розгортання подій з однієї площини в іншу. Своєрідні декорації теж сприяють оригінальності спектаклю. Музичне оформлення твору незвичайне. Іноді музика розкриває почуття героїв, в іншому епізоді створює передумови для подальшого розгортання подій.

Отже, режисер зумів засобами сценічного мистецтва передати авторський задум, актори створили колоритні образи героїв п'єси — і глядач отримав насолоду. Глядацький зал залишаєш з небажанням, бо радість спілкування з мистецтвом хочеться продовжити. Ще деякий час роздумуєш над діями та вчинками героїв, порівнюєш із власними життєвими ситуаціями, робиш висновки — і мрієш ще піти до театру, щоб подивитись на себе і тих, хто тебе оточує, іншими очима, замислитись над сенсом людського життя.