У черговий раз у Харкові відбулася виставка фотохудожника В. Оглобліна "Мандрівка в один бік". Історія її виникнення така. Оглоблін - фотокореспондент однієї з місцевих газет. Кілька років тому він отримав редакційне завдання їхати "світ за очі", у віддалений район Сибіру, писати черговий репортаж. Збираючи матеріал, він надибав сталінські концтабори у різному стані: від повністю покинутих і практично зруйнованих до... дбайливо законсервованих і готових хоч завтра "гостинно" прийняти у свої бараки "свіжі порції" в'язнів. Зацікавившись, наступного разу поїхав у ті краї спеціально за інформацією про концтабори.

Враження виставка справляє приголомшуюче. Ось гори взуття, яке єдине залишалося від арештантів після їхньої смерті. Ось величезні терикони радіоактивної руди, яку котили на великих візках напівживі люди на висоту до 15-20 метрів на тридцятиступневому морозі. Ось внутрішня "обстановка" бараків, яка демонструє, яким чином за декілька тижнів здорові чоловіки перетворювалися на ходячі скелети, хворі на туберкульоз.

Назва виставки відбиває саме цю ідею: у декількох таборах умови життя й праці були такими жахливими, що звідти практично ніхто не повертався. Я здригаюся від думки, що мали відчувати віддані комуністи, коли їх відправляли по етапу в такі табори смерті.

Як сказав філософ-екзистенціаліст Лев Шестов, "історія вчить тільки того, що вона нічого не вчить". Чи можемо сподіватися, що людство або хоча б наш народ врахує цей урок історії? Навряд. Природа зла людини багатолика. На наших очах країна свободи й демократії - Америка - перетворилася спочатку на світового жандарма (війни в Албанії, Югославії, Перській затоці), а тепер на світового імператора з виразним потягом до диктатури (війна в Іраку). Що далі? Найкращі прояви суспільного й технологічного прогресу забирають мільйони життів, перш ніж нібито покращити існування тисячам.

Перш ніж ми стали використовувати "мирний" атом (яким саркастичним виглядає цей вираз після Чорнобиля!), ті ж демократи-американці випробували його на цивільному населенні Хіросіми й Нагасакі. Мільйони людей не мають елементарної медичної допомоги, а тільки окрема "галузь фармацевтичної промисловості" - торгівля наркотиками - є найвигіднішим бізнесом у світі. Люди всюди однакові. Чи варто й безпечно бути, як усі?