Війна народна (за творами О. Твардовського)
В творчості Олександра Твардовського дуже яскраво представлена тема війни. Особливо в його поемі «Василь Тьоркін» А. Солженіцин писав про нього: «Але з часів фронту я відзначив «Василя Тьоркіна» як дивовижний успіх... Твардовський зумів написати річ позачасову, мужню і незабруднену…».
Кажуть, що вже поставили пам’ятник бійцеві Василю Тьоркіну. Пам’ятник літературному героєві — річ взагалі рідкісна,, а в наший країні особливо. Але мені здається, що герой Твардовського заслужив цю честь по праву. Адже разом з ним пам’ятник отримують і мільйони тих, хто так чи інакше схожий на Василя, хто любив свою країну і не жалів своєї крові, хто знаходив вихід зі скрутного становища й умів жартом скрасити фронтові труднощі, хто любив пограти або послухати музику на привалі. Багато хто з них не знайшов навіть своєї могили. Хай же пам’ятник Василю Тьоркіну буде і надгробком.
У бібліотеці, куди я прийшов, щоб узяти поему, мені дісталося дуже цікаве видання: разом з текстом були листи читачів «Василя Тьоркіна» з 1942 по 1970 роки і відповідь читачам «Як був написаний «Василь Тьоркін». Перегортаючи ці різноманітні листи читачів, я переконався, що поема Твардовського була дійсно народною, вірніше, солдатською поемою. За спогадами Солженіцина, солдати його батареї з багатьох книг надали перевагу більше всього їй та «Війні і миру» Лева Толстого.
Особисто ж мені більш за все подобається в творі мова Олександра Тріфоновича — така легка, образна, народна. Вірші його запам’ятовуються самі. До душі незвичність книги, те, що вона мовби без початку і кінця. Немов ти знов зустрівся із старим другом, якого тобі представляти не треба. А потім розлучився з ним. Що ж, це життя… І те, що автор пропонує:
Словом, книгу з середини І почнемо. А там піде.
Це, я вважаю, робить героя і ближче, і зрозуміліше. Дуже правильно і те, що поет приписав Тьоркіну не так вже багато геройських подвигів. Одного збитого літака та взятого «язика» цілком достатньо. Адже, по визнанню самого Твардовського він трохи не захопився «сюжетністю». Хотів «змусити» Тьоркіна перейти лінію фронту і діяти в тилу у супротивника на Смоленщині (до речі, Батьківщині самого автора). Але відчуття міри не дало цього зробити.
Недаремно ж Олександр Ісаєвіч Солженіцин у своїх літературних спогадах «Буцалося теля з дубом» захоплювався цим відчуттям міри у Твардовського. Він, зокрема писав, що, не маючи свободи сказати повну правду про війну, Твардовський зупинявся перед кожною брехнею трохи не на останньому міліметрі, але ніде цього бар’єру не переступив. Тому і вийшло диво!
Якби мене запитали, чому Василь Тьоркін став одним з моїх улюблених літературних героїв, я б сказав: «Він дуже по душі мені життєлюбністю. Дивитеся, він на фронті, де щодня смерть, де ніхто «не зачарований від уламка-дурня, від будь-якої безглуздої кулі». Деколи мерзне і голодує, не має звісток від рідних, його ранять. А він не сумує. Живе і радіє життю.
Мені здається, сьогодні цієї якості так не вистачає багатьом людям. А може бути, що інколи і мені самому… Тьоркін не може не радувати своєю життєлюбністю. Адже він
На кухні — з місця, з місця— в бій.
Палить, їсть і п’є зі смаком
На позиції будь-якій. Він може перепливти крижану річку, тягнути, надриваючись, «язика». Але вимушена стоянка, «а мороз— ні стати, ні сісти…». І Тьоркін заграв на чужій гармошці.
І від тієї гармошки старої
Що залишилася сиротою
Якось раптом тепліше стало
На дорозі фронтовій.
Тьоркін — душа солдатської компанії. Недаремно товариші так люблять слухати його то жартівливі, то дуже серйозні розповіді. Ось вони лежать в болотах, де піхота, що «перемокнула», мріє вже навіть про те, «хоч би смерть, та на сухому». «Третя доба дуля кажет в животі кишка кишці». Сипле дощик, злий кашель терзає груди. І навіть прикурити не можна: розмокнули сірники. Солдати всі клянуть, і здається їм, що «гірше немає вже біди».
А Тьоркін усміхається і починає довге міркування. Говорить він про те що, поки солдатів відчуває лікоть товариша, він сильний. За ним батальйон, полк, дивізія. А то і фронт. Та що там. Вся Росія! Ось минулого року, коли німець рвався до Москви і співав: «Москва моя», тоді і можна було журитися. А нині німець вже не той, «цієї пісні торішньою нині німець не співає». А ми про себе думаємо, адже що і минулий рік, коли зовсім нудно було, адже знаходив Василь слова, що допомагали товаришам. Такий вже в йому був талант. Такий талант, що лежачи в мокроті, засміялися товариші, легше їм стало.
Але більше всього мені подобається розділ «Смерть і воїн», де наш герой поранений лежить і замерзає. І здається йому, що прийшла до нього смерть. І почало сперечатися важко йому з нею, тому що запливав він кров’ю і хотів спокою… І чого вже, здавалося, триматися за це життя, де вся радість, то мерзнути, то рити окопи, то боятися, що вб’ють тебе?… Але не такий Василь, щоб легко здатися «Косій».
Плакатиму, витиму від болю,
Гинутиму в полі без сліду,
Але тобі по добрій волі
Я не здамся ніколи, —
шепоче він. І воїн перемагає Смерть. Нині пройшов час лубкових героїв книг і фільмів, про любителів яких із знущанням писав Твардовський, що ці письменники завжди раді «укласти», «що, мовляв, горе не біда»
Що з успіхом постійно
Тьоркін подвиг зробив:
Російською ложкою дерев’яною,
Вісім фрицев уклав!
Письменник постійно підкреслює, що «страшний бій йде кривавий, смертний бій…».
Сьогодні ми починаємо дізнаватися правду про незліченні втрати, які поніс наш народ у війні. Сьогодні ми починаємо дізнаватися шокуючу правду про причини, мету і хід війни. Але серед цієї гіркої правди своє місце займе і простій російський солдат Василь Тьоркін.
Кажуть, що вже поставили пам’ятник бійцеві Василю Тьоркіну. Пам’ятник літературному героєві — річ взагалі рідкісна,, а в наший країні особливо. Але мені здається, що герой Твардовського заслужив цю честь по праву. Адже разом з ним пам’ятник отримують і мільйони тих, хто так чи інакше схожий на Василя, хто любив свою країну і не жалів своєї крові, хто знаходив вихід зі скрутного становища й умів жартом скрасити фронтові труднощі, хто любив пограти або послухати музику на привалі. Багато хто з них не знайшов навіть своєї могили. Хай же пам’ятник Василю Тьоркіну буде і надгробком.
У бібліотеці, куди я прийшов, щоб узяти поему, мені дісталося дуже цікаве видання: разом з текстом були листи читачів «Василя Тьоркіна» з 1942 по 1970 роки і відповідь читачам «Як був написаний «Василь Тьоркін». Перегортаючи ці різноманітні листи читачів, я переконався, що поема Твардовського була дійсно народною, вірніше, солдатською поемою. За спогадами Солженіцина, солдати його батареї з багатьох книг надали перевагу більше всього їй та «Війні і миру» Лева Толстого.
Особисто ж мені більш за все подобається в творі мова Олександра Тріфоновича — така легка, образна, народна. Вірші його запам’ятовуються самі. До душі незвичність книги, те, що вона мовби без початку і кінця. Немов ти знов зустрівся із старим другом, якого тобі представляти не треба. А потім розлучився з ним. Що ж, це життя… І те, що автор пропонує:
Словом, книгу з середини І почнемо. А там піде.
Це, я вважаю, робить героя і ближче, і зрозуміліше. Дуже правильно і те, що поет приписав Тьоркіну не так вже багато геройських подвигів. Одного збитого літака та взятого «язика» цілком достатньо. Адже, по визнанню самого Твардовського він трохи не захопився «сюжетністю». Хотів «змусити» Тьоркіна перейти лінію фронту і діяти в тилу у супротивника на Смоленщині (до речі, Батьківщині самого автора). Але відчуття міри не дало цього зробити.
Недаремно ж Олександр Ісаєвіч Солженіцин у своїх літературних спогадах «Буцалося теля з дубом» захоплювався цим відчуттям міри у Твардовського. Він, зокрема писав, що, не маючи свободи сказати повну правду про війну, Твардовський зупинявся перед кожною брехнею трохи не на останньому міліметрі, але ніде цього бар’єру не переступив. Тому і вийшло диво!
Якби мене запитали, чому Василь Тьоркін став одним з моїх улюблених літературних героїв, я б сказав: «Він дуже по душі мені життєлюбністю. Дивитеся, він на фронті, де щодня смерть, де ніхто «не зачарований від уламка-дурня, від будь-якої безглуздої кулі». Деколи мерзне і голодує, не має звісток від рідних, його ранять. А він не сумує. Живе і радіє життю.
Мені здається, сьогодні цієї якості так не вистачає багатьом людям. А може бути, що інколи і мені самому… Тьоркін не може не радувати своєю життєлюбністю. Адже він
На кухні — з місця, з місця— в бій.
Палить, їсть і п’є зі смаком
На позиції будь-якій. Він може перепливти крижану річку, тягнути, надриваючись, «язика». Але вимушена стоянка, «а мороз— ні стати, ні сісти…». І Тьоркін заграв на чужій гармошці.
І від тієї гармошки старої
Що залишилася сиротою
Якось раптом тепліше стало
На дорозі фронтовій.
Тьоркін — душа солдатської компанії. Недаремно товариші так люблять слухати його то жартівливі, то дуже серйозні розповіді. Ось вони лежать в болотах, де піхота, що «перемокнула», мріє вже навіть про те, «хоч би смерть, та на сухому». «Третя доба дуля кажет в животі кишка кишці». Сипле дощик, злий кашель терзає груди. І навіть прикурити не можна: розмокнули сірники. Солдати всі клянуть, і здається їм, що «гірше немає вже біди».
А Тьоркін усміхається і починає довге міркування. Говорить він про те що, поки солдатів відчуває лікоть товариша, він сильний. За ним батальйон, полк, дивізія. А то і фронт. Та що там. Вся Росія! Ось минулого року, коли німець рвався до Москви і співав: «Москва моя», тоді і можна було журитися. А нині німець вже не той, «цієї пісні торішньою нині німець не співає». А ми про себе думаємо, адже що і минулий рік, коли зовсім нудно було, адже знаходив Василь слова, що допомагали товаришам. Такий вже в йому був талант. Такий талант, що лежачи в мокроті, засміялися товариші, легше їм стало.
Але більше всього мені подобається розділ «Смерть і воїн», де наш герой поранений лежить і замерзає. І здається йому, що прийшла до нього смерть. І почало сперечатися важко йому з нею, тому що запливав він кров’ю і хотів спокою… І чого вже, здавалося, триматися за це життя, де вся радість, то мерзнути, то рити окопи, то боятися, що вб’ють тебе?… Але не такий Василь, щоб легко здатися «Косій».
Плакатиму, витиму від болю,
Гинутиму в полі без сліду,
Але тобі по добрій волі
Я не здамся ніколи, —
шепоче він. І воїн перемагає Смерть. Нині пройшов час лубкових героїв книг і фільмів, про любителів яких із знущанням писав Твардовський, що ці письменники завжди раді «укласти», «що, мовляв, горе не біда»
Що з успіхом постійно
Тьоркін подвиг зробив:
Російською ложкою дерев’яною,
Вісім фрицев уклав!
Письменник постійно підкреслює, що «страшний бій йде кривавий, смертний бій…».
Сьогодні ми починаємо дізнаватися правду про незліченні втрати, які поніс наш народ у війні. Сьогодні ми починаємо дізнаватися шокуючу правду про причини, мету і хід війни. Але серед цієї гіркої правди своє місце займе і простій російський солдат Василь Тьоркін.
|
Відгуки користувачів: Війна народна (за творами О. Твардовського) - Твардовский Александр
Додати коментар | ↑ на початок |