Розділ сьомий
Над Голубою паддю, над ліловими горами і буйними нетрями стояв сліпучий сонячний ранок, граючи всіма кольорами веселки. Мільярди перлин—росинок мерехтіли на всьому навколо.
Наталка стояла на кладці з рушницею й напружено пильнувала величезного тайменя, який жив тут між кам'яними брилами. Вполювати його було дуже важко — такий хитрий та обережний.
«Наталка заповзялася на нього особливо — така вже вдача: як що заволоділо її серцем, то вже вкрай. Тепер ось заволодів її серцем таймень...
Стояла як статуя, як нежива, і дивилась, не моргаючи, в глибінь. По обличчю, по очах її бігали сонячні зайчики, ніби намагаючись її розсмішити або зіпсувати полювання,— сміхотливі зайчики, віддзеркалені хвилями».
У такій же позі стояв і Гриць на скелі. А Григорій сидів серед подвір'я, милувався чудовим ранком, а особливо Наталкою. Дівчина нагадувала йому врубелівську Царівну—Лебідь. Хлопцем володіло дивне почуття: він увесь ніби розчинився в природі, став часткою цього «первісного, незайманого, напівказкового світу».
І раптом — страшенний гуркіт і свист над головою. «Потрясаючи землю, потрясаючи нетрі, низько над кедрами заклекотали машини — велетенські, чорні проти сонця, потворища». Вісім чотиримоторних літаків летіли низько, похитуючи крилами, видно, щось шукали. Собаки заскавуліли і розбіглись. І в Григорія серце стислося від тривожних передчуттів. Він термосив чуба, хмурив брови і дивився в небо, мов загіпнотизований. А Наталка дивилася на нього з великою тривогою.
Тунгус Пятро Дядоров
Того ж дня до табору завітав ще один несподіваний гість. Його квадратне косооке обличчя розпливалося в широку радісну посмішку. Це був добрий знайомий Сірка тунгус Пятро Дядоров, перший мисливець у краї.
Старий Сірко став розпитувати його про життя, спитав, чому це він не пантує. Пятро зітхнув і сказав, що не може зараз займатися мисливством, бо великий начальник, який «много і шибко кричав», примусив усіх шукати аероплан, який десь упав у тайзі. За десять днів мисливець пройшов уже сотні кілометрів, а нічого не знайшов. Пропали тепер його панти. Тунгусові поспівчували, запросили пообідати, переночувати, але він відмовився і пішов собі далі.
Сірко, зітхнувши, сказав, що не таланить цьому «золотому чоловікові». Взяв собі за жінку красуню—росіянку із старовірів, що звалася Фійоною. Богу на неї молився, а вона, поки чоловіка вдома не було, розважалася з великими начальниками.
Григорій чекав ще якихось подій, але нічого не сталося. Врешті, й те забулося. «Час собі йшов замріяною ходою по безбережному зеленому океану, осяяний сонячним блиском, сповнений буйної, веселкової молодості, озвучений гомоном птахів і звірят, і шумом кедрів вгорі, і таємничим шепотом листу, заквітчаний—закосичений цвітом».
Історична довідка
Якось два дні підряд ішов дощ. Не дощ, а злива. Старий Сірко був у доброму настрої: вода змиє сліди людей на солонцях, і можна буде пантувати далі. А на річці вони тим часом зроблять гребельку і поставлять «морду», або, як кажуть на Україні, вершу.
Дід передбачив цей дощ за кілька днів за особливими прикметами — і не помилився. Тепер усі сиділи на ґанку в святковому настрої і спостерігали, як важкі потоки з неба поливали дерева й кущі. Водоспад «Дівчина» вже не плакав, а ридав, морем розливався.
Під акомпанемент дощу дід Сірко став розповідати «про дивну мандрівку навколо світу, та про життя на Україні колись, та про дику землю, де вони потім висіли, куди їх закинула доля». Історія заселення переселенцями з України Уссурійського краю варта була цілої книги. Дід говорив про те, як жили колись Сірки на Полтавщині, коло славного міста Переяслава, а їхні діди й прадіди в Запорожжі козакували, в Крим і Туреччину ходили, страху всім ворогам наганяли. А то й на галерах не раз бували, та звідтіля утікали.
Потім Сіркам довелося кидати рідну землю, їхати світ за очі — у навколосвітню морську подорож. Коло Індії їх дощі поливали—мочили, біля Цейлону вітри пекли—сушили. У Бомбеї воду пили, в Сінгапурі та Китаї сльози лили. «Та віри в щастя своє щербате і в силу свою двожильну не теряли».
Коли приїхали на місце, з половину перемерли. А далі позвикали й зажили. Та ще й як зажили!
Співуни
Іноді на дозвіллі Грицько з сестрою співали пісень, лежачи горілиць на березі. У Наталки був хороший, сильний голос. І співала вона пісню про миленького, про двох соколів сміливо, щиро, як і все робила так. Грицько вторив лагідним тенором. Старий Сірко, прислухаючись до їх співу, і собі підтягувати починав.
А закінчували співці неодмінно місцевою піснею про мисливця, який ходив—бродив по лісах та й побачив, як на траві спала красуня дивна. І як він з нею повівся по-лицарському. Співали цю пісню молоді люди трохи жартівливо. Наталка, як завжди, посміялася з того нещасливого молодця.
Заколот і капітуляція
«Григорій носив у серці ту хворобу, що його напала,— кохання до химерної лісової дівчини Наталки — і боровся сам із собою. Кохав, але... здається, безнадійно». Розум юнака боровся із серцем. Григорій тікав до водоспаду і просиджував там годинами. Не знав, як бути. Іти звичайним шляхом — залицятися, зваблювати, задурювати — він не міг і не смів. Це не така дівчина. Йому здавалося, що Наталка й не здогадується про його почуття. Окрім того, з його непевним становищем він не мав права наражати на небезпеку ще й іншу людину. Отак він терпів і мучився. Але піти звідси не мав сили. Бо він був щасливий біля цієї дівчини. Отак його розум змушений був капітулювати перед коханням.
Мавка
Спостерігаючи зовнішній світ, Григорій намагався в нім забутися. Він годинами, притаївшись межи колодами чи камінням, дивився, як клопочеться горностай, йшов назирці за козулею з малим козенятком і милувався ними. Ато натрапив на слід полоза. Вирішив пошукати його, розсунув кущі і... побачив Наталку. Вона стояла на тім боці річки й викручувала мокру косу. Як лісова мавка, вигиналась, сяяла блискучими росинками на тілі в сонячній купелі.
Юнак круто повернув і швиденько, мов злодій, пішов від річки, лаючи себе,— а що як дівчина його помітила і розсердилася?
Довго блукав по околицях, поки його не почали гукати. За обідом боявся глянути на Наталку, а коли випадково зустрівся поглядом, то побачив чисті, задумливі й наче здивовані очі. Навіть батько помітив, що з Григорієм щось негаразд, спитав, чи він не захворів.
Увечері Григорій розповідав про свій рідний край, про птахів та звірів. Коли став показувати, як кує зозуля, то аж батько, здивований, вийшов із хати.
Потім Грицько десь побіг, а Григорій залишився наодинці з дівчиною. Зніяковів, серце застукало. Нарешті наважився запитати, чого Наталка така сувора з ним, ніби сердиться. Дівчина зиркнула спідлоба, як холодною водою облила. Тоді сказала, що нічого вона не сердиться, відсмикнула руку й пішла собі геть.
В гирлі Мухені
Пантовий місяць кінчився. Пролетів як день. Сірко з Наталкою поїхали відвозити панти, а хлопці зробили пліт, поставили на нього бочки із засоленим м'ясом ізюбрів і попливли вниз річкою. Через три дні дісталися до гирла, туди, де Мухень впадає в Амур. Там стояв заготівельний пункт «Дальзаготхутро», і завідував ним давній Сірків приятель Мокієнко. Зустрів він хлопців гостинно й привітно, з почуттям власної гідності, охоче взявся виконати доручення — відправити м'ясо пароплавом у Хабаровськ. Мисливці й заночували в завідувача заготпункту, добре наговорившись з Мокієнчихою, привітною та веселою жінкою.
Вранці хлопці вирушили додому.
Розділ восьмий
Осінь у тайзі
Коли достигає виноград
Непомітно минало літо. Наставала золота осінь, коли достигає винограду тайзі.
Після пантування хлопці побули вдома лише п'ять днів. Але йутідні косили траву на пасіці. А потім Грицько з Григорієм вибули вдвох на верхів'я річки Іман.
Старий з Наталкою качали мед. Дівчина стала сумною, а інколи на неї таке находило, що вона «дуріла», пустувала із собакою, як мале дівча, кричала в горах, викликаючи мавок. Ато зникала на півдня і поверталася потім тиха, слухняна і лагідна, ластилася до матері. Мати запропонувала їй поїхати до тітки, розважитися, але вона рішуче відмовилась. І спитала, чого це її всі вважають сердитою та негарною.
Весела робінзонада
А хлопці собі їхали на південь схилами Сіхоте—Аліня. Через чотири дні прибули на місце, оселилися в бараці на давній Сірковій заїмці. За сто кілометрів не було жодного житла. Безлюддя.
Побратими пеклися на сонці, годували комарів та гнус, ловили рибу та стріляли качок, косили сіно за батьковим наказом. Потім робили пастки— самолови для дрібного цінного хутряного звіра, якого рушницею в лісі не добудеш.
Робота була неважка, хлопці почували себе, як на відпочинку. Об'їдалися виноградом. Швидко минув місяць, і надійшла справжня осінь із ранковими приморозками.
Бог кохання
А в нетрях уже ревіли ізюбри. Надійшла золота пора — пора кохання. Рев котився далеко — «десь з хряском билися вогненнозорі коханці і дивилися на них граційні самиці, чекаючи, поки проллється кров і гордий, нетерпеливий, шалений від пристрасті переможець підійде без заперечень...»
Григорій слухав цей рев, і йому самому хотілося закричати, викликаючи свою нещасливу долю до бою, і поламати їй ребра, потоптати ногами. Треба було повертатися додому. Але трапилася прикра несподіванка — Григорія вкусила гадюка, коли він босий згрібав сіно. Хлопець став рятуватися усіма відомими способами — і перев'язував ногу вище укусу, і припалював рану порохом, і ще щось робив. Та нічого не допомагало. Грицько розгубився, пропонував їхати і до знахарки, і додому, і в Іман, але його друг забороняв це робити. Нарешті через чотири дні організм сам подужав отруту.
Коли вирує кров
Хлопці надумали вже збиратися додому, як тут прибіг Заливай, а слідом за ним приїхала... Наталка. Кінь під нею був мокрий — видно, їхала без перепочинку. А сама була... спокійна, навіть байдужа, бо здалеку побачила, що хлопці живісінькі, і приховала свої справжні почуття.
Коли їхали назад, зупинилися на річці Бікіні. Десь далеко сурмив ізюбр, і луна котилася нетрями.
«Григорій сидів поруч із Наталкою. У нім вибухнуло те, що він був приспав уже. Вибухло з дикою силою, заболіло, застогнало, та він сидів і мовчав. Слухав, яку скронях товчеться кров. А Наталка байдуже, зосереджено, замріяно майструвала щось із кори».
Дівчина зробила сурму — річ з кори, почекала, коли обізветься ізюбр, і засурмила й собі, як справжній звір. Ізюбр відгукнувся і став наближатися, щораз відповідаючи гучним ревом на Наталчину артистичну провокацію. Люди завмерли. Раптом на галявину вискочив один ізюбр, а з другого боку — другий (він, очевидно, мовчки біг на виклик суперника).
«Два демони, дві сили — втілення цілого світу. Стали один проти одного, витягли вниз шиї, нагнувши голови — ріг проти рога. Копають землю, аж вона летить геть, водять боками. Чмихають. Раптом зводяться цапки і б'ють один одного ногами з ляскотом, із стогоном... Одного такого удару досить, щоб пробити людину наскрізь. Розходяться, копають землю і знов... Упираються рогами один в одного, аж лускіт іде».
Григорій не витримав, вистрілив із рушниці. Мов ударені блискавкою, ізюбри кинулись врозтіч.
Мисливці погналися за звіром, який був поранений. І знайшли його зав'язлим у болоті. Довелося застрелити ізюбра. Григорій із жалем дивився на нього і думав, що він так само загнаний і зацькований, як ця тварина.
Розділ дев'ятий
Зима
Перед великим полюванням
Пішли сніги, вдарили морози, тайга вбралася в нові шати. Для мисливців розпочалася гаряча пора «білків'я» — полювання на вивірок та іншого хутряного звіра.
Григорій у мисливстві намагався забути про все — про свою дурну долю, про невідоме майбутнє. Милувався природою, звірами і часто навіть забував, що в них треба стріляти. Хлопці полювали на Бікіні. Незабаром туди прийшли й Наталка з батьком, хоч і на Голубій паді справи мисливські теж були непогані. Але дівчину тягло на Бікіні. На Голубій паді мисливці трохи пополохали вепрів, закапканили три рисі, а одну Наталка піймала живцем. Щоправда, коли рись спробувала вкусити дівчину, пес Заливай налетів і задавив її «без ніякого попереднього слідства».
Наталка дуріла там, де треба серйозності, інколи навіть псувала полювання, але нітрохи тим не журилася. Здається, вона не знала почуття страху. Боялася одного Григорія. Проте він до цього звик і радів з того, що дівчина поруч.
А одного разу трапився незвичайний випадок.
Ціною дружби. «Злодюжка»
Якось Григорій пішов білкувати з дубельтівкою (дробовиком). Зайшов далеко. Задерши голову, спостерігав, як вивірка порається з кедровою шишкою. Забув і про рушницю, згадавши пограбованого ним бурундучка.
Хотів іти додому, та раптом побачив, що на нього суне ціла череда якихось тварин. Це були дикі свині — вепри на чолі з великим і страшним вепром—сікачем. Хлопець миттю видряпався на вивернуте з корінням дерево. Григорій був погано одягнений для довгого сидіння на дереві, а вепри не поспішали, чавкотіли собі, знайшовши багато поживи.
Нарешті мисливець не витримав і вирішив вистрілити, щоб налякати звірів. Сікач оскаженів і кинувся на виворотень, збираючись його розтрощити. Та раптом сталося щось несподіване — весь табун кинувся навтьоки і зник у лісі, наче і не було його.
Григорій подумав, що це може бути лише тигр, бо знав із оповідань Грицька: цей звір «пасе» вепрів і з того живе. Хоч він і боїться людей, першим їх ніколи не зачепить, але що, коли він голодний?
Проте й сидіти на дереві — не всидиш на морозі. Григорій наважився, зліз із виворотня й пішов. Сніг, віхола — нічого не видно. Зрозумів, що заблукав. Та ще й не мав при собі ані сірників, ані зброї путньої. Ішов лише з упертості. Потім присів відпочити, пильнуючи, щоб не заснути. І... задрімав. Розбудив його чийсь дотик. Перед ним стояв Заливай і лизав у ніс.
А незабаром підійшла вся заліплена снігом Наталка і сказала ніби сердито: «Хто ж так ходить?!»
Стали йти разом — і заблукали зовсім. А сил далі йти в такій круговерті вже зовсім не було. Знайшли якусь скелю в гущині та й влаштувалися під нею в бур'яні та мохові. Притулилися спинами до пенька й дрімали сидячи.
«Тільки тут, тільки в нетрях, у цих жорстоких умовах є та справжня людська солідарність, що робить героїчні речі, як звичайні, як свій обов'язок, і ніхто ніколи не здумає назвати їх героїчними...»
Дівчина у сні, не маючи сили тримати голову, мимоволі обіперлась на Григорієві груди. І спала солодко, як дитя. А юнак сидів і боявся поворухнутися, боявся розбудити її.
Наталка щось марила у сні, посміхалася. її уста були так близько, і Григорієві хотілося поцілувати їх хоч нишком, хоч один раз. Дівчина й не почує. І він, як злодій, дослухаючись до її дихання, тихенько—тихесенько поцілував.
Наталка розплющила очі, здивувалася, потім злякалася і швидко відхилилася від нього. А тоді спалахнула, схопилася й пішла, навіть свій вінчестер забула.
Збентежений, спійманий на злочинстві, засоромлений Григорій кляв себе. Вперше побачив, скільки лиха може накоїти один поцілунок. Як же він нахабно й брутально повівся з цією гордою і чистою дівчиною! Злодюжка!
Пішов до табору і кружляв навколо нього, поки не почув дзвінкий Наталчин сміх, веселий, розкотистий. А вона дуріла, бавилася із Заливаєм. Химерна, незрозуміла дівчина!
Різдво в пралісах
Йшли додому майже без зупинок день і ніч, щоб встигнути на Різдво. Адже такого не було, щоб Сірки не зустрічали свято вдома.
Як не рахували — не встигають. Біля річки побачили нові бараки, здивувалися й збентежилися — аж куди посунули лісозаготівлі! Спинилися спочити трохи і посушитися, бо потрапили в наледь і помочили унти.
У бараках повно людей — колгоспи відбували трудобов'язок на лісорозробках. Через річку — інший барак, з репресованими. Чути, як охоронці кричать і лають жінок, що пиляють дрова. Раптом жіночий голос заспівав журливої української пісні про пропащу долю. Пісню обірвав брутальний оклик вартового.
У Григорія аж серце зайшлося від гніву та жалю. Мисливці пішли далі, а хлопця ще довго переслідували звук пилки та чайчине ячання пісні.
Доганяли свят—вечір і таки наздогнали. Прийшли саме на кутю. І невідомо, хто ж таки помилився — Сірко чи стара Сірчиха.
Вдома на них чекала гаряча лазня «по—чорному». Нащо вже Григорій був дебелий, але і він не міг витримати того, що виробляли старий Сірко із Грицьком. Вони обливалися нестерпно гарячою водою, люто періщили один одного березовими віниками, потім обливалися крижаною водою. Терли шкіру мочалками, як наждаком, а тоді ще вибігали надвір і качалися в снігу, грали в сніжки на 50—градусному морозі.
Різдво Сірки святкували так, як з діда—прадіда велося, додержуючи усіх одвічних зворушливих і поетичних народних обрядів.
Вдосвіта щось застукало у двері й попросилося колядувати.
Мати запросила до хати вирядженого віршовника. Той прочитав старовинний вірш—колядку, що Григорій ніколи такого не чув.
Колядував сам старий Сірко, бо більше ж нікому було це робити. Потім поздоровляли один одного й сідали до столу — пили, гуляли... В обід — знову. Увечері прийшли колядники — Наталка й Грицько в чудовому старовинному вбранні. Григорій приєднався до них.
Свята почалися весело. Але раптом на Григорія напосілася така чорна туга та безнадія, що він не знав, де себе подіти. Йому схотілося вийти відчайдушно назустріч своєму темному, невідомому майбутньому й позмагатися з долею.
Можливо, тому зрадів, коли Гриць почав збиратися до Хабаровська — взяла охота зробити зухвалий рейд, побавитися з небезпекою.
Розділ десятий
Рейд на Хабаровськ
Третього дня після свят Гриць з Григорієм вирушили до Хабаровська — поздавати хутро, поновити контракти, набрати боєприпасів та оформити дозвіл на зброю.
Хлопці були вдягнені, як «два пишних королевичі»: у гаптованих лапчатих унтах, що були своєрідним чудом мистецтва, в оздобленій мисливській «уніформі», в оленячих дохах до п'ят; на головах — козулячі папахи. «Бронзові обличчя, засмалені вітром, сліпучим сонцем і морозами, були наче вирізьблені за ідеальною моделлю мужеської краси вправним майстром з суворого металу — наснажені життям, силою. Один похмурий, а один веселий,— але обидва красені, ніби від одної мами».
Скочили на коней — і гайда. До залізниці — станції Лазо — їхали верхи. Дорогою знічев'я настріляли тетеруків та фазанів.
Неподалік від станції хлопці заїхали на заїмку до доброго батькового знайомого мандзи Кім—Гі—Суна і подарували йому всю свою здобич. Там вони відпочили, залишили коней і зброю та зайві речі і помандрували далі поїздом.
Експрес, «которий возіт дрова і лєс»
Гриць не вперше потрапив у цивілізований той світ, але почувався трохи безпорадно. Все не так, як удома, в нетрях. Тому ініціативу взяв на себе Григорій.
Пройшло кілька поїздів, але годі на них було сісти.
Нарешті надійшов знаменитий на весь Далекосхідний край «експрес». Половина вагонів була товарних, половина — поштових, але всі вони служили пасажирськими і були набиті «пасажиром до одказу». То ж Григорієві з Грицем довелося брати вагон штурмом. Вдерлися в нього, можна сказати, по головах. На цей поїзд ніхто не брав квитків. їхав хто хотів і куди хотів. Але ж і «експрес ішов, як йому здумається: хотів — їхав, хотів — стояв годинами чи то на станції, і чи то просто посеред дороги, чи десь у тупику».
Жоден контролер не міг перевірити в такій тісняві квитків, тому ніхто про це й не турбувався.
Вагон говорив усіма діалектами рідної Григорієві української мови, бо основний контингент його пасажирів — ота зірвана з місця й кидана по всіх світах Україна.
Заробітчани! Вербовані, контрактовані, «планові». З дітками, з жінками. Розповідають про роботу на Сахаліні, в Дальстрої і проклинають її. Тижнями, місяцями отак мандрують у бруді, в холоді й голоді. Не заробивши нічого, в розпуці повертаються назад, а їх місце у вагонах займають нові шукачі щастя, примусові та «добровільні» ентузіасти.
Десь жалібно скиглило дитя. Хтось розповідав, як їх добре умовляли і м'яко стелили, поки не підписали контракт. А потім тиждень довелося валятися посеред Владивостока під снігом та дощем.
У другім кутку вагона залунала смутна дівоча пісня. Розповідали, що селян тепер без паспорта не беруть на роботу. Подохли коні в колгоспі — людину розстріляли, кажуть, «шкідник». А як вимерла ціла округа, то «шкідників» ніхто й не шукав.
«Григорій слухав весь той гамір, зціпивши зуби, і йому паморочилась голова. Те, що він почав був забувати,— ціла ота трагедія народу,— навалилась на нього всім тягарем... уся його Вітчизна ось так — на колесах поза геттю, розчавлена, розшматована, знеосіблена, в корості, в бруді... розпачі!., голодна!., безвихідна!., безперспективна!..»
На якійсь станції до вагона вдерлося двоє з ліхтариками — і всі завмерли — НКВД! Світили в обличчя і ступали по людях, як по дровах. Григорій чекав спокійно, готуючись до найгіршого. Майнула думка: який же він дурень — виліз у світ без документів!
Посвітили на них, пильно подивилися на їхній поцяцькований одяг і полізли далі. Мабуть, прийняли їх за екзотично вбраних представників влади з місць, а то й із центру. Адже такий одяг не кожному по кишені.
Григорій засміявся про себе: «Пронесло!»
На станції «Красная Рєчка» «експрес» зупинився. А по обидва боки стали етапи — ешелони з репресованими. В'язні з обох ешелонів через «експрес» перегукувалися між собою, віталися до земляків, сміялися, бо що їм ще лишилося, як не сміятися?!
«Хтось з'їхав з глузду в цій країні. З одного кінця землі гнав етап в другий, а їм назустріч гнав такі ж етапи. І нема їм кінця—краю. А межи ними котив цей плач на колесах, цей неетапний етап, цей найдемократич-ніший «експрес», ні — «ковчег горя, проклять і сліз материнських».
Вагон спав, не спав один Григорій, думаючи свою понуру думу.
Хабаровськ Смішні й печальні походеньки
Туман стояв від морозу. 50—градусний мороз біг по пішоходах, змушував їх хукати, тупотіти й пританцьовувати.
Хабаровськ — столиця всього Далекосхідного краю, цього химерного ельдорадо.
Хлопці вийшли на головну вулицю, що звалась Карла Маркса. По тротуарах бігли, поховавши носи, службовці, робітники, військові — люди різних національностей.
Гуділи авто, і тут же їхали нарти, запряжені північними оленями, привертаючи увагу хабаровців. У перехожих, що десь поспішали, майже в кожного папка і спеціально приладнаний бляшаний посудна обід.
Проте Григорієві це місто сподобалось — чимось нагадувало Київ. Від Амуру починалася широка головна вулиця, по—європейському обставлена модерними будинками. На руїнах колишньої церкви, біля самого Амуру, стояли величезні брезентові намети, і в них у такий мороз жили люди.
Хлопці розглядали розкішні вітрини «Гастроному», спортивного магазину. А в крамниці «Госспірту» був викладений із пляшок портрет Леніна в одному вікні, а в другім — Карла Маркса. Григорій засміявся: «І досі не знав, що то були такі пияки! Воістину, буйний є і творчий той геній будівничих соціалізму, і не знає меж, і ні перед чим не зупиняється!»
Хлопці оглядали місто, а юрба розглядала їх. Особливо вертіли головами дівчата, деякі навіть зачіпляли хлопців. Якесь дівчисько зупинилося навпроти юнаків і спитало, де б їй купити такі унти, щоб ноги не мерзли. Гриць пожалкував, що у них немає з собою жіночого взуття, запросив дівчину приїхати в гості.
Дівчина виявилася інженером—хіміком з Одеси і, почувши мову Грицька, теж перейшла на українську. Розказала, як знайти те, що їм потрібно.
У «Дальзаготхутрі» хлопці здали хутро, поновили контракти, одержали багато грошей. Потім пішли виконувати головне завдання — знайти старшого охотінспектора, доброго приятеля Сіркового, Васю Потаюка, щоб зареєструвати зброю.
Цей Вася часто гостював у Сірків, ходив з ними на полювання, а коли вони бували в місті, то завжди лагодив їм усі формальності в таких делікатних справах, як дозвіл на пантовку, на ловлю єнотів, на зброю.
Знайшли інспекцію у центрі міста в найкращому будинку.
Потаюк — низенький енергійний хлопець — щиро привітав обох. Але був чимось дуже засмучений. Розпитував про тайгові справи, а потім нахилився й розгубленим тихим голосом сказав, що все начальство позаареш-товували, та й взагалі...
Хлопці не знали, що на цім світі зайшла епідемія арештів. І не тільки тут, у цім краї, а й по цілій «шостій частині світу». Шкода було славного Потаюка.
Виклали свою справу. Але виявилося, що це тепер не так просто. Зброю треба реєструвати через НКДД, і з'являтися туди необхідно особисто.
Робити нічого, пішли до НКВД. Григорій ступав поруч із Грицем, зважившись на зухвалий вибрик — сміливий візит.
«У вестибюлі Гриць зупинився, взяв Григорія за петельки і притягдо себе. Цей тайожник, цей примітивний і прямолінійний хлопчина був чуткий, як вовк, як дикий, гордий, свободолюбивий горал. Подивився мерехтливими очима у саму душу і — відштовхнув: «Іди геть! Чекай на вулиці».
І Григорій підкорився дружньому, але категоричному наказу. Довго чекав на вулиці, аж почав хвилюватися, думав іти розшукувати. Але тут вийшов Гриць, самими очима показав, щоб Григорій ішов слідом, як незнайомий.
Через кілька кварталів, побачивши, що їм ніщо не загрожує, Гриць став розповідати про свої пригоди в НКВД.
Сказав, що начальства там — сила. Прийшов він до одного, а їх посхо-дилось дивитися на знаменитого мисливця Сірченка чоловік із десять. Розпитували, а Гриць удавав із себе дурненького — відповідав все «так» чи «ні». Питали, чи не заходив до них хто. Навчали, щоб відразу повідомив, коли що. Почастували горілкою, а зброю реєструвати відмовилися. Але Гриця це не засмутило: «Та ми вік прожили тут — в них дозволу не питали. То й питати не будемо. Або ми не хазяї...»
Хлопці вирішили десь добре пообідати. Зайшли до японської ресторації у передмісті Українська Слобода, замовили найкращі страви.
Але їм подали якусь юшку з макаронами і палички замість ложок. Юнаки не знали, що робити з цими стравами, і стали спостерігати, як їдять їхні сусіди—китайці. Але у них так не виходило. Вирішили розрахуватися й піти десь у інше місце. Ці екзотичні «палички» коштували їм по п'ятдесят карбованців — ціна доброго теляти.
В іншому «Буфеті» був один прокислий вінегрет та слизняві цукерки.
Потім друзі натрапили на «Гастроном», який бачили вранці, і набили два рюкзаки вином, горілкою, кав'яром і шинкою, шоколадом і цукерками для Наталки.
Побачили розкішний ресторан і вирішили зайти. Швейцар здався їм ледь не генералом, у всякому разі якимось «розцяцькованим».
«Все, що було в ресторані,— танцювало, пило, курило, грало,— все обернулося. Веремія фокстроту на хвильку припинилася. На цьому тлі станцьованих, засмоктаних, блідих облич і постатей два гості виглядали, як люди з іншої планети, з якогось іншого, героїчного, а не такого задимленого, смердючого світу. Так, ніби зійшли з екрана персонажі якогось цікавого героїчного фільму. Два пірати чи два ковбої. А чи посланці досі незнаного царя тих, оспіваних, але так і невідомих уссурійських нетрів. Найбільше привертали увагу (попри все екзотичне вбрання) обличчя, ніби викуті з червоної бронзи, а потім в них вставлено очі, що вражали своїм блиском і зосередженою силою».
Хлопці, не звертаючи ні на кого уваги, вибрали порожній столик і стали замовляти найдорожчі страви й напої. Офіціант ледве встигав носити. Мисливці гуляли «на повну котушку», не реагуючи на залицяння дівчат з ресторану. Хміль ударив у голову. А Григорій дедалі більше хмурнів. Він дивився на всю ту ресторанну суєту, а бачив свою і не свою горду і прекрасну королеву — Наталку.
Навпроти них сиділо двоє вродливих, але бідно одягнених, змарнілих від втоми дівчат, що пили одну тільки каву. Ніхто не запрошував їх до танцю. А коли Григорій почув, що дівчата розмовляють українською мовою, то зрозумів — це ті самі «розкуркулені», що в будь—який спосіб прагнуть вижити в цьому суворому краї. Його душу огорнули біль і гнів за зневажений цвіт нації.
Григорій замовив офіціанту розкішну вечерю для дівчат і суворо, із ледь прихованим жалем сказав їм: «Вечеряйте!» Одна з них не стрималась і гірка заплакала.
Хлопці згадали, що їм треба на поїзд о першій годині ночі. Коли виходили з ресторану, Григорій, що був напідпитку, зіткнувся в дверях з кимось у формі, у синьоверхому кашкеті, зі «шпалами» на ковнірі. Його взяла хмільна злість, і він відсунув того чоловіка, щоб не стояв на дорозі.
Не ходи босий
Хлопці вже пройшли піввулиці, як Григорій відчув, що за ними хтось іде, мабуть, щось негаразд. Згадав чоловіка, якого відштовхнув з дороги в ресторані. Хміль відразу вивітрився.
Сказав Грицькові. Хлопці надали ходу, закрутили по вулицях і майданах, намагаючись загубитися в натовпі, потім заскочили в якусь відчинену браму. Повз них пробігла постать у собачій хутрянці і капелюсі з розпущеними вухами, як у хорта.
Друзі перечекали деякий час, а потім заковулками стали добиратися до вокзалу. Майже дійшли, як раптом перед Григорієм виросла в темряві постать. Наставивши пістолет, невідомий скомандував: «Руки вгору!» Григорій став повільно зводити руки, а ногою несподівано вибив у нападника з рук зброю. У ту ж мить Грицько й собі зацідив незнайомця у вухо, люто промовивши: «Не ходи босий!». Невдалий Пінкертон упав, ударившись об паркан, а хлопці — мерщій до поїзда. Коли вже їхали, роздумували, що б це могло значити. Зупинилися на тому, що їх хотіли пограбувати, хоч Григорій підозрював інше.
Тільки в тайзі мисливці відчули себе вільно. Тут — вони вдома! О, тут вони господарі!
* * *
Вдома Гриць розповів Наталці про парубоцькі походеньки. Про химерних розмальованих дівчат, про музику й дивацькі танки, про грабіжника, що на них напав. Наталка дивувалася з тих подарунків, що їй навезли — цукерок, шоколадок, «духів» і гребенців, назвала хлопців дурнями і пожалкувала, що вони не відібрали у нападника і не подарували їй пістолет.
Розділ одинадцятий
На «кішку»
Старий Сірко став радитися з домашніми, чи йти їм цього року полювати тигрів. Наталка сказала, що їх знову четверо, а Григорій здатен замінити Миколу.
Мати журилася і відмовляла мисливців, згадавши загиблого сина.
Цього разу тигролови споряджалися не так, як звичайно, — повдягали ватяні штани й куцини. Із собою взяли міцний одяг з лосиної шкіри і найнеобхідніші речі, аби не перевантажувати коней. їхали верхи, час від часу ставали на лижі, бо мерзли ноги. Милувалися замерзлим різнокольоровим водоспадом. Часто ночували просто в снігу, намостивши гілок та розклавши багаття.
Аж раптом натрапили на лісову «газету». На снігу було написано: «Фійона Медвину привіт передавала». Григорія аж струсонуло. Як? Невже тут той самий слідчий, який його катував на допитах?
І згадав, що Фійона — дружина тунгуса Дядорова, яка приймала у себе різних начальників, поки її чоловік був на полюванні.
Григорій вірив і не вірив. Страшні спогади заполонили його. Він пригадав розмови про те, що в тайзі збудовано силу військових об'єктів, енкаве-дисти нишпорять скрізь, «очищаючи тил від ворогів народу». А понад усім кордоном створено лінію укріплень, багато сопок перетворено на потужні фортеці.
По довгих мандрах прийшли на Зміїну падь. Там залишили коней у старого удегейця, що доживав віку в нетрях, дали йому чаю, тютюну. Дідусь радів гостям і їхнім подарункам, як маля.
Тепер тигролови вже були близькі до своєї мети. Дорогою старий Сірко вводив Григорія в курс справи, розповідав, як ловлять цих «кішок». Спочатку їх заганяють собаками. Коли звірові вже несила втікати, він забивається десь до скелі й обороняється від собак. Тоді один мисливець простягає триметрову палицю, тигр її хапає, а в цей час інші мисливці накидають йому на шию петлю, зв'язують лапи. Від швидкості та вправності кожного залежить життя інших. При цьому треба щосили кричати — крик паралізує «кішку».
Мисливці йшли, пильно оглядаючи всі хащі. Раптом вони натрапили на сліди аж двох тигрів — старого й молодого. Собаки змінилися — шерсть на них стала дуба, вони натягали повідки, але не гавкали вголос і не рвалися шалено вперед, бо були добре вишколені.
І почалося полювання. Люди йшли по слідах звірів кілометр за кілометром — по нетрях, падях та горах. В одному місці натрапили на дорогого соболя, що потрапив у самоловну пастку, наставлену ними колись на колонка. Вирішили взяти, хоч на цього звірка полювання було заборонено. Але не кидати ж цінне хутро, раз дурний соболь «вліз в не своє».
Старий Сірко читав по слідах, як по книзі. Ось тигри полювали на вепрів, ось зупинялися, там лежали. Так було до смерку. Вночі ніхто не полював, тому розбили табір і заночували.
Вранці знову вирушили ловити «кішку», покинувши всі речі в наметі.
Сліди петляли, водили їх, як і вчора. Раптом все пішло несподівано швидко... В одному місці, перед густими заростями, майнуло щось смугасте. Старий Сірко вистрілив, Григорій за ним, ззаду також пролунали постріли. Велетенська «кішка» зробила скажений стрибок угору.
А мисливці, пронизливо лементуючи і стріляючи вгору, погналися за другим тигром. Собаки гавкали десь спереду. Григорій дуже боявся відстати і підвести старого.
«Пізніше він часто згадував і не міг відновити точно, як воно все було.
Він таки перший опинився біля батька. Він лише пам'ятає, як закричала Наталка... блискавичний його стрибок... Вир... Несамовитий галас — людський, собачий, тигрячий... Він затягнув петлю, як супоню, і вмить опинився під сподом, вчепившись потворі в карк за шкіру... Все качалось клубком, галасувало на нім... Здається, і він галасував... Сніг набивався в очі і в рот... Це тривало десять секунд, але, здавалось,— це тривало вічність... Потім в раптовій тишині — злякане Наталчине обличчя і дихання над самим його лицем... Потім дружній регіт...»
Клубок розпався, і Григорія витягли з—під снігу. Обтрушувалися, відсапувалися, збирали шапки, рушниці, сміялися й наново переживали подію.
Для тигра зробили дерев'яну міцну клітку. Потім пішли шукати іншого звіра — забитого. І знайшли здоровенну самицю — чудовий екземпляр грізного старого уссурійського тигра, що лежала, задубівши на морозі.
Відпочивали до ранку, а потім вирушили до покинутого намету. На чотири пари зв'язаних лиж, налаштованих, як сани, поставили клітку з живим тигром. Мертвого ж тягли за собою самоходом.
В обідню пору добралися до намету. Але тут сталася дрібниця, яка переросла в катастрофу й поклала край усій мисливській епопеї.
У наметі хтось ночував, забрав соболя і спирт. Старий насупився: тільки нетутешні могли порушити тайговий закон і взяти чуже. Всі пішли на льод розглядати сліди — куди і коли рушили грабіжники. А Григорій знайшов на снігу біля намету недопалок дорогої сигарети «Золота марка». Його серце затіпалось. Такі цигарки завжди курила одна людина... Він мовчки, поки інші були на льоду, став на лижі і помчав навскіс через нетрі, зрізаючи величезну дугу, що її тут робила річка.
Гнав по прямій, як учора за тигром. Нарешті побачив кошівку (сани) і пішов назустріч, стискаючи гвинтівку.
Коні почули тигрячий дух (весь Григоріїв одяг ним просяк), мотнули вбік. Сани перекинулись і з них вивалилися двоє людей — в будьонівці і в єжовському кашкеті.
Григорій вп'явся в них очима. Серце закалатало безумно. Медвин! Той самий «таваріщ слєдоватєль».
«А Медвин — бравий герой і грізний суддя та володар душ людців і плюгавий злодюжка, порушник закону нетрів — стояв і тіпався...»
Григорій вголос промовив:
«— Так... Ну, все, таваріщ слєдоватєль! Все! — І важко задихав.— Кінчаю слідство...— І підніс голос, повільно, грізно: — Тут... я тобі... й рев, тут я тобі й трибунал!» — Підкинув гвинтівку і вистрелив.
Другий кинувся тікати до лісу, потім обернувся і вистрілив із пістолета. Довелося Григорієві його застрелити. Потім він написав на снігу: «Судив і присуд виконав я — Григорій Многогрішний. Аза що — цей пес сам знає». Зробив це, щоб нікому не довелося відповідати за вчинене ним.
Куди ж тепер? Отак за одним разом відтяв і ворогів, і друзів, і спокій.
Повернувся йти — аж раптом... Наталка!
«— Що ти зробив?
Григорій сказав:
— Слухай, Наталко! Те, що я зробив,— те я мусив зробити. Розумієш? Я вбив одного дракона... Ти цього не бачила. Розумієш? Не бачила! А вже як я буду далеко звідси — тоді про все розкажеш своїм».
Дівчина здивовано й розгублено прошепотіла:
«— Куди ж ти? ...Ну, добре. Ти зробив, як вважав за потрібне, тобі видніше. Але куди ти?
Боже мій! Скільки сказано в одному тоні! Все, про що мовчала місяцями. Григорієві аж горло стисло».
Дівчина благала залишитися, бо в них же цілком безпечно... Можна ж іще далі зайти в нетрі...
Хлопець узяв Наталку за руку і стис. Вона не віднімала своєї руки.
«— Дурна ти, дівчино. Ти не знаєш, що то за один. За тиждень тут всі нетрі поставлять догори ногами — шукатимуть... Це великий собака. Але Бог є на небі! Є! Цей пес відбивав мені печінки, ламав кості, розчавлював мою молодість і намагався подряпати серце, якби дістав. Так довгих—довгих два роки він мене мучив. А потім спровадив до божевільні. І все за те, що я любив свою батьківщину.
І я ще тоді поклявся іменем матері моєї, що відірву йому голову. Я втік з божевільні... Потім мене знову впіймали і знову мучили такі, як він, — його поплічники... А потім присудили до двадцяти п'яти років каторги... І все тільки за те, що я любив свій нещасний край і нарід...
Я поклявся, що буду їх вбивати, як скажених собак.
І я втік з ешелону. Вони мене везли з України на каторгу, на повільну смерть, і берегли, як пси. А я втік. Вистрибнув на ходу зі скаженого поїзда,— стрибнув у ніч, у смерть, на щастя.
І я мав щастя... Я потрапив до вас, я мав щастя. Сміливі завжди мають щастя, як казала твоя мати... Обійми її міцно за мене і поцілуй за мене... сестро».
Наталка припала до нього і вибухнула буйним плачем. І поцілувала, вклавши в цей поцілунок усю душу.
Потім віддала свій вінчестер, набої, сказала, як іти на Уссурі й на Маньчжурію, і пішла, за слізьми нічого не бачила.
Бідолашна, горда, дика, наївна і надзвичайна Наталка...
Розділ дванадцятий
Навзаводи зі щастям
Григорій знав, що найкраще перейти кордон десь у Біробіджані, де найбільші нетрі, найвужчий Амур.
Але йти було несила, не побачивши батька Сірка, матір, Грицька, М попрощавшись з Наталкою.
Ішов, борючись сам із собою. Дійшов за заїмки, де залишили коней. Постояв, погладив свого буланого. Взяв дещо з продуктів, спирт, сірники і набої, а коня брати не зважився. Йдучи далі, провалився в наледь, мусив сушитися всю ніч. Потім здалеку побачив, як їдуть мисливці-тигролови, зрадів: «Наші!».
Дійшовши до Сіркової пасіки, він відчув, що йому вже несила іти далі, бо це вже назавжди покинути останню рідну хату. Деякий час він ще боровся сам з собою, вагався. «Піти чи не піти?.. Якже він піде звідси, не попрощавшись з цими людьми?.. Але ж як стане перед нею і не пожаліє її серця?..»
Довго ще думав Григорій і нарешті не витримав. Ставши на лижі, він швидко пішов у ніч.
* * *
Сірки, як завжди, повставали рано. Усі були сумні. Робота валилася з рук.
Треба було їхати до міста на базу — відвозити здобич. «Десь там піймана «кішка» чекає у клітці, поклавши лапи і гордо піднісши голову,— нерухомо та відчужено дивиться просто себе вогкими великими очима. Не бере їжі. Третій день не бере... Та вона п'ять днів не братиме, але не згине. То горда і живуча тварина... І старому думки химерно блукали межи гордою твариною та...»
Раптом в сінях зашелестіло, рипнули двері і на порозі став Григорій. Блідий, схудлий, він ніяково посміхався.
Мати кинулась до нього зі сльозами. Григорій помалу стяг шапку і став на коліна перед нею, як перед власною матір'ю. Старий Сірко кректав вдоволено. Він знав, що його названий син обов'язково прийде хоч попрощатися.
Наталка, впустивши шиття і голку, сиділа край столу, смертельно бліда. Грицько глянув на неї, потім на Григорія і зрозумів, що то значило.
Григорій обвів усіх поглядом і сказав, що зайшов попрощатися, бо, може, вже ніколи не побачаться. Хіба що на тім світі. Очі його зустрілися :і Наталчиними. Дівчина спалахнула. Вона прочитала в його очах те, що було в його серці. Схопилася і кудись побігла.
Григорій прощався, бажав щастя й добра рідним і близьким йому людям. Старий Сірко сказав, що треба поспішати. У Харбіні та на Сахаліні в них є рідня. Мати, плачучи, подала юнакові набитий рюкзак.
Присіли надорогу за стародавнім звичаєм. Тут увійшла Наталка, одягнена, як на полювання. Брови рішуче зсунуті, вуста стиснені. Стала проти Григорія і мить дивилася йому в вічі з німим запитанням. І знайшла там відповідь...
Потім взяла його за руку. Опустилась навколішки перед враженими батьками і сказала:
«— Як уб'ють мене — то я не вернусь. А як судилося мені щастя... то нехай же я буду, мамо, щаслива! І ви, тату!.. Благословіть!..»
Батько суворо подивився на Григорія, той шарпнувся був, але Наталка перехопила його рух:
«— Григорій не має права говорити! Я знаю, що він скаже! Але він збреше! Він зрадить сам себе заради вас. Я мовчала довгі місяці як камінь. Я змагалась із собою... Я не знала, а сьогодні я бачу, що загину. То ж ваша кров у мені... Не губіть же мене!»
Старий Сірко побачив, що нічого не вдієш. Глянув на Григорія, приховано посміхнувся і подумав: «Обоє рябоє».
Наталка продовжувала благати і готова була переступити батьківське слово. Тоді Григорій опустився на коліна поруч, схилив голову і мовчки чекав рішення Сірків.
Першою не витримала мати, сказала: «Чого ж ти мовчиш, батьку?! Твоє ж насіння!» Сірко почухав голову і зітхнув:
«— Такі часи, бач... Таке життя... Ну що ж...»
А матері тільки цього було й треба. Витерла сльози, зняла ікону і разом з батьком благословила молодих.
Наталка цілувала рідних, радісна і щаслива. Сказала, що візьмуть із собою Заливая, і він принесе їм вісточку, як вони вже будуть у безпеці. А братові наказала, щоб беріг батьків, був коло них і коли одружиться.
Ще не розвиднілося, а із Сіркової хати вийшли двоє озброєних на лижах, а з ними біг великий якутський пес.
* * *
Однієї ночі на Н—ській заставі на Маньчжурськім кордоні, біля станиці Пашкове, де Амур найвужчий, зчинилася тривога.
З пожежі і кількох вибухів почалася стрілянина, яка розійшлась обабіч на десять кілометрів. Ніби розпочався бій між усією Японією та CPCR Та то всього лиш ловили порушників кордону.
А«диверсанти» були сміливі й досвідчені, наважились перейти кордон там, де того найменше сподівались, — у самім Пашковім, попри самісіньку будівлю прикордонного пункту.
Відбулося це так. Двоє на лижах, а з ними великий пес, обережно крадучись, вийшли на схил далекої сопки і постояли там, пильно вивчаючи місцевість.
Потім знайшли забуту копицю сіна, приладнали до неї трухляву колоду, начинену порохом та набоями, підпалили й помчали в селище. Незабаром спалахнула пожежа, почулися постріли й вибухи. Прикордонники побігли туди, а втікачі стали переходити кордон. Аж ось їм назустріч вискочив начальник застави. Наталка скомандувала Заливаю: «Чужий!» — і пес стрибнув на того п'яного охоронця кордону. Водночас на голову начзастави опустився приклад вінчестера.
По всьому кордону лопотіла перестрілка, підключилась і японська сторона. Тільки напроти селища було спокійно, і наші мандрівники швидко перескочили на той берег ріки.
* * *
Плачучи від щастя, Наталка припадала до Григорія і цілувала його в нестямі, вкладаючи все серце, яке так довго стримувала: «Мій! Мій!». Шаліла в нападі безумної радості, невисловленої любові й безоглядної вірності, говорячи, що вони підуть тепер на його Україну.
І так само дав серцю волю Григорій. Забрав її в обійми і зацілував тії неприступні вуста, великі насмішкуваті очі... Аж ось де він догнав своє щастя!
А Заливай зіп'явся на задні ноги і, тихенько скімлячи, намагався лизкнути обоху ніс.
Нарешті лемент на кордоні вщух. Наталка нагодувала пса, прикріпила до його нашійника записку, погладила голову свого вірного друга і з жалем відправила додому. Заливай сумно заскімлив, відчуваючи розлуку, але послухався господині й побіг.
Шлях їм прослався в невідоме. Вони приготувалися до всіх труднощів, до жорстокої боротьби, спаливши всі кораблі за собою. їх вабила далека, сонячна, омріяна Україна.
* * *
Крайова преса була сповнена сенсаційними повідомленнями про велику озброєну до зубів банду ворогів народу на чолі з «крупним державним злочинцем» Григорієм Многогрішним, яка діяла в тайзі і вбила начальника Краєвого особого відділу УГБ НКВД тов. Медвина — ветерана НКВД, «славного і доблесного чекіста, що в боротьбі з ворогами не знав жалості і що рука в нього не дрижала ніколи...»
Внизу великими літерами сповіщалось про велику премію за зловлен-ня того страхітливого «отамана банди» — Григорія Многогрішного.
Друга сенсація була ще цікавішою. Подавалися карколомні повідомлення про «чергову провокацію» «нєкой» агресивної держави на со-вєтсько—маньчжурському кордоні... Про кількагодинний бій і відбиття великої диверсійної групи ворога. Про заслуги начальника застави, який у героїчному бою був тяжко поранений. Між іншим говорилося й про те, щодвоє«негодяїв»з гігантським псом у тім бою нагло напали на начальника «з тилу».
Старий Сірко, що привіз разом з Грицем до Хабаровська на базу здавати живого тигра, слухав ті «новини» і в душі сміявся з них. Якого шелесту наробили Григорій та його донька!
Сіркові захотілося з радості навіть тигра з клітки випустити. Старого зупинило лише те, що тигр вже був на базі, у загальній клітці і під великим замком. А головне, поза всяким сумнівом, «кішка» роздере першим саме його — головного винуватця своєї біди.
* * *
Другого дня після приїзду Сірка з Хабаровська прибіг Заливай. Він був схудлий, здичавілий, лапи в льодових «черевиках». Старі невимовно зраділи, гладили пса, говорили з ним, годували, як людину. І знайшли записку!
Це був радісний день у Сірків. Наталка писала: «Живі. Здорові. Обіймаємо всіх. Цілуємо. Вже перейшли до тітки!»
Мати плакала й просила прочитати записку ще раз і ще, а тоді поцілувала її нишком і, загорнувши в шовкову хустку, поклала на самий спід скрині, де зберігалися Наталчині речі. І стала молитися Божій Матері, вимолюючи щастя для дітей і хоч на останку літ зустрічі з ними.
* * *
Гриць прип'яв Заливая, щоб не втік. Мати ходила біля пса, як біля дитини, але той скучав. На п'ятий день вранці Заливая не дошукалися. Він утік. «Одчайдушний і безмежно вірний пес розумів дружбу по-своєму і зробив так, як веліло його собаче серце.
Подався доганяти без надії догнати. Але — сміливі завжди мають щастя».
Тигролови. Частина Перша
