До Манлія Торквата

(IV, 7)

Збігли струмками сніги... Уже зеленіють долини,
Закучерявився гай.
В свіжім вбранні земля, і ріки, що в повідь гриміли,
В ложе вертаються знов.
Грації й німфи, одкинувши шати й серпанки прозорі,
Йдуть у веснянім танку...
Все на землі перемінне — так кажуть нам роки текучі
Й сутінь померклого дня.
Тільки повіє весною — і літо уже на порозі;
Літо перейде — і глянь:
Осінь розсипала овочі стиглі; за осінню слідом
Мертва ступає зима.
Місяця круг защербиться і знову пливе, повновидий,—
Смертним віднови нема.
В темнім житлі, де владика Еней, де Анк і Гостілій,
Будем ми — порох і тінь.
Хто тобі скаже — докинуть чи ні тобі боги безсмертні
Ще один, завтрашній день?
Тож потішай свою душу! Не хочеш, то візьме нащадок
Спадки незбуті твої.
А як умер ти і Мінос — суддя проказав урочисто
Праведний присуд тобі,
Вже не воскреснеш, Торквате! Безсила побожність, і рід твій,
І красномовство твоє!
Бо від підземної тьми не звільнила свого Іпполіта
Навіть Діана сама,
Навіть могутній Тесей не подужав зірвать з Піріфоя
Вічних Аїдових пут.

Гораций
К Манлию Торквато (скорочено)