Події повісті Г. Тютюнника відбуваються у тяжкі для українського народу часи окупації німецько-фашистськими загарбниками. Ця жорстока війна принесла нашим співвітчизникам, як і іншим поневоленим фашистами народам знущання, хвороби, голод і смерть.

У той час багато дітей залишилося без родини та без житла і були змушені самі шукати собі їжу, одяг та помешкання. В роки Великої вітчизняної війни вони поруч із дорослими працювали за верстатами, також, як і дорослі, вони не знали сну і відпочинку, вносячи свій посильний вклад у справу перемоги. Багато дітей та молоді у роки війни фашистські загарбники вивезли для робіт у Німеччину.

Саме на цей, дуже складний для українського народу час, припало дитинство майбутнього письменника Григора Тютюнника. Початок війни застав хлопця на Донбасі, але голод змусив його повернутися до матері на Полтавщину. Саме тому повість «Климко» модна вважати в певній мірі автобіографічним твором.

Григір Тютюнник був одним із тих дітей та підлітків, які в часи війни опинилися перед смертельною небезпекою, яка загрожувала їм майже щоденно. Але автобіографічність повісті зовсім не означає, що її сюжет абсолютно точно відтворює життєву хроніку письменника.

Герой твору Г. Тютюнника вирушає не на Полтавщину, а по сіль, щоб, здобувши її, повернутися, обміняти на харчі та врятувати від голоду не тільки себе і свого друга, але й улюблену вчительку і її дитиною. Основу повісті склали враження письменника від того походу до матері по тяжким дорогам жорстокої війни, пам’ять про який залишилася у нього на все життя.

Климко залишається без батьків і його виховує дядька, але й він гине від вражої бомби. Таке життя змусило хлопця разом подорослішати і перетворитися у серйозного і відповідального хазяїна, тому що після загибелі дядька йому залишилося сподіватися лише на себе.

Мабуть саме тому і головний герой повісті, і його кращий друг Зульфат такі чутливі до чужого нещастя та горя. Незважаючи на то, що вони самі майже незахисні, хлорці відважились прихистити у себе свою вчительку Наталію Михайлівну і її доньку Олю.

Підрахувавши запаси їжі на зиму, Климко зрозумів, що на чотирьох її обмаль. Він вирішає відправитися аж у Слов’янськ за сіллю, яку можна буде продати або поміняти її на харчі. Климку належить пройти пішки понад двісті кілометрів, кожний з яких може загрожувати смертельною небезпекою.

Скоріш усього, якби це було потрібно лише хлопцеві, він би не наважився на таку дальню мандрівку, але від нього залежало життя ще трьох, не сторонніх для нього людей. Він готовий терпіти голод і холод заради кращого друга і улюбленої вчительки з немовлям.

Зараз, скоріш усього, зовсім небагато підлітків будуть здатні на такий вчинок, але може саме скрутне життя та лихоліття війни змінює людей и надихає їх на подвиги. Тому й наші однолітки може змінилися б та ризикували б життям заради своїх близьких та товаришів. Цього ніхто не знає, і сподіваюся, ніколи не взнає.

Щодо повісті, то взаємну підтримку її автор дуже ярко виписує у тому епізоді, коли головний герой разом із безногим шевцем рятує незнайому дівчинку від фашистської неволі. Не менш характерний для війни випадок – це бажання тітки Марини залишити у себе і усиновити чужого їй хлопчика – Климка, якого вона врятувала і виходила під час тяжкої хвороби у його подорожі.

Спільна біда українського народу під час війни стала ніби каталізатором, який у добрих людей виявив найкращі риси. Ця біда стала своєрідним іспитом на порядність і людяність та ще тісніше усіх згуртувала. На мою думку, автор у своїй повісті «Климко» хоче показати нам, що навіть у лихоліття війни, у самі важкі часи хороші люди залишаються добрими, чуйними, здатними на взаєморозуміння і підтримку тих, хто опинився ще в більшій біді.

І, можливо, саме така взаємодопомога дала змогу нашим співвітчизникам вижити у той страшний час, і не тільки вижити, але й здобути перемогу над ворогом.

Я вважаю, що саме такі художні твори про лихоліття війни дають нам набагато більше розуміння душевної теплоти нашого народу і здатність його на щоденні подвиги ради інших, ніж вивчення історії нашої країни за сухими викладками у підручнику.

Бо в таких творах, як «Климко» Г. Тютюнника, розповідається не про вигадані подвиги неіснуючих персонажів, а про життя реальних людей, їх відчуття, думки і переживання. Читаючи таки твори, ти ніби сам долучаєшся до відображених в них подій, переживаєш їх особисто, пропускаючи ці події через свою душу і своє серце.

У повісті «Климко» більше всього мене вразило несподіване і страшне закінчення твору, коли Климко гине від ворожої кулі майже біля самого дому, не дійшовши до нього зовсім трохи. Здавалося б, саме таки люди повинні довго жити, приносячи людям радість і порятунок, але «з пробитого мішка тоненькою цівкою потекла на дорогу сіль».