Я дуже цінував свою дружбу із Вовкою. Ми — однокласники. Наші батьки працюють на авіаційному заводі. Вони теж друзі.

Якось на уроці російської мови ми писали твір на тему «Друзі пізнаються у біді». Не можу сказати, що я написав хороший твір. Навіть, мабуть, поганий. Це ж така важка тема. А Вовка списав твір у мене. Він взагалі не знав, про що писати. «Добре. Другові треба допомагати, нехай списує», — подумав я.

На наступному уроці вчителька запитала, хто з нас двох написав цей твір. Я сказав: «Я!» І Вовка сказав: «Я!» «У такому випадку ви обоє одержите одиниці», — констатувала (яке довге і важке слово!) Надія Іванівна.

Після цього наша дружба, як кажуть, зійшла нанівець. Я нічого не сказав Вовці. Проте у мене більше не виникало бажання з ним грати, гуляти та розмовляти.

Мабуть, треба було кому-небудь розповісти про все. Але мені важко бути щирим. Та і чи лихо це? Можливо, ні. Тільки у мене тепер нема друга. А ось це лихо.