Багатьом людям подарував Шевченко цiлющий промiнь поезiї. Його iскра завжди освiтлює найзаповiтнiший куточок серця - куточок прекрасного. Люди не в змозi забути прекрасних рядкiв Шевченка, звернених до сучасника:

Доле, де ти! Доле, де ти?
Нема нiякої!
Коли доброї жаль, боже,
То дай злої, злої!
Не дай спати ходячому,
Серцем замирати
I гнилою колодою
По свiту валятись.
А дай жити, серцем жити
I людей любити...

Життя iде розмiреним кроком назустрiч сонцю. I здавалося б, для чого людям поезiя, коли в них є снiг i гори, дощ i зiрки, сонце i хлiб. Але ж без поезiї гори перетворяться просто в кам'янi нагромадження, а сонце в небесне свiтило, яке випромiнює тепло, дощ - у неприємну воду i калюжi. Ось як чудово, образно малює танок весняного дощу поетеса Ганна Козаченко:

А дощ не плаче - дощ смiється,
А дощ не смiється - спiва,
I пророста з земного серця
Зеленим пагiнням трава.
А дощ танцює по бруньках,
I бруньки лускають вiд смiху,
I листячко дощу на втiху
Тремтить-смiється на гiлках.

Уявляєш вiдразу радiсну картину весняного пробудження природи, яка спрагло ловить краплi дощу, п'є цiлющий сiк неба. Ось для чого поезiя в нашому життi.