Нобелівський лауреат Йосип Бродський належить світові і разом із тим російській культурі, адже його поезія написана людиною певної ментальності, вихованої саме російською культурою. Разом із тим його творчість відбиває певну епоху, вона універсальна в тому смислі, що багато хто міг би разом із поетом сказати: "Я входил вместо дикого зверя в клетку". Це роздуми про життя, про його сенс, його наповненість:

Что сказать мне о жизни? Что оказалась длинной.
Только с горем я чувствую солидарность.
Но пока мне рот не забили глиной,
Из него раздаваться будет лишь благодарность.

Серед суцільних скарг і жалю до себе голос Йосипа Бродського, до якого доля теж не завжди всміхалася, славив життя, людей, навіть тих, хто його забував чи ставився до нього негативно. Любов його до рідного міста, до Батьківщини зворушлива й щира. У кожному місті поет упізнає рідне місто, тому краєвиди Флоренції так нагадують Петербург:

Есть города, в которые нет возврата...
там рябит от аркад, колоннад, от чугунных путал;
там толпа говорит, осаждая трамвайный угол,
на языке человека, который убыл.

Тому його поезію й оцінив світ: вона зрозуміла кожній мислячій людині, якій не чуже почуття Батьківщини. Світ Бродського сповнений роздумів про людину, Бога, Всесвіт. Про це писали й інші поети, та Йосип Бродський відкрив естетику інтелектуального простору, де є місце прояву думки й почуття, що здатні бути вищими над суєту побуту. Тому картина Різдва у сучасному місті так іронічно-сумна:

Сетки, сумки, авоськи, кульки,
Шапки, галстуки, сбитые набок...
Хаос лиц, и не видно тропы
в Вифлеем из-за снежной крупы.

Але поет побачив головне: за всім цим сподівання вічного дива - Різдва. За всім цим жива надія на відродження духовних цінностей. Про це його вірші "Рождественский романс" (1961), "1 января 1965", "Рождественская звезда" (1987), "Бегство в Египет" (1988). Усіма своїми роздумами, душею поет пов'язаний з багатими традиціями російської поезії. І хоча він дуже цінував англійську поезію, знав світову культуру, серце його поверталося до рідної землі, а тому щиро й проникливо звучать рядки:

Ни страны, ни погоста Не хочу выбирать, На Васильевский остров Я приду умирать.

І хоча поетові не судилося повернутися, душа його поезії підкоряє й сьогодні життєвим зарядом, органічністю слова, співзвучністю розуму й почуття, які перебувають поза часом і простором.