Моя бабуся — навдивовижу добра та чуйна людина. Незважаючи на свій вік, вона швидко й легко рухається, заразливо сміється.

Здається, видатний російський письменник Л. Толстой сказав, що очі — дзеркало людської душі. І це справді так! Очі часто виказують людей брехливих, із лихим серцем. Але це — тема іншого твору.

Очі моєї бабусі незвичайні. Що в них особливого? Вони невеликі, блакитні. Незвичайність їх полягає у тому, що вони молоді. Вони запально блищать, коли бабуся весела. І блиск їхній не тьмяніє, коли вона сумує. Отже, душа у бабусі молода. А це характерно не для кожної людини. Наприклад, моя сусідка, мабуть, бабусина ровесниця, дивиться похмуро і недоброзичливо. Очі в неї вицвілі, колір їхній визначити неможливо. Так само вицвіла і її душа. А шкода! Я вважаю, що кожна людина повинна намагатися якнайдовше залишатися молодою. Якщо це неможливо фізично, то залишатися молодим душею— людині під силу. Старіння — це вмирання, а життя — Божий дар, який треба вміти цінувати та радіти йому.

Моя бабуся мешкає у селі. У неї є невеличке господарство: город, кізочки, курочки і песик Жучка. Усе це потребує піклування та догляду. Моя бабуся дуже працелюбна. Я хочу підкреслити ще одну деталь у її зовнішності. Руки. Вони постаріли і вкрилися зморшками від постійної праці. Одначе вони сильні і вмілі. Ними бабуся не тільки всіх нагодує. Вона й шкарпетки вовняні зв'яже, і в хаті поприбирає, і Жучку свою приголубить.

Мені дуже подобається ім'я моєї бабусі — Анастасія. У перекладі з грецької воно означає «непосидько». Як усе-таки дивовижно личать людям їхні імена! Коли у мене народиться донька, я дам їй ім'я Анастасія.