Не буду з'ясовувати, що таке народна творчiсть, бо бiльш-менш чiтке визначення цього поняття iснує, хоча унiверсального визначення немає, бо жанрова рiзноманiтнiсть дуже велика, а специфiка розвитку того чи iншого жанру ще строкатiша. Визначень на сьогоднi iснує багато, та всi вони не охоплюють глибинної сутi народної творчостi, бо вона в деяких своїх жанрах намагається бути консервативною (весiльнi пiснi або iншi, що пов'язанi, наприклад, зi Свят-вечором, Рiздвом, народинами, хрещенням, похоронами тощо).

Та все ж у переважнiй бiльшостi народна творчiсть є щось особливе у суспiльному життi. Можливо, для цього треба сприймати її не як на фольклор, що застиг на сторiнках багатотомних видань, а як процес, що викликає до життя певнi жанри, якi є необхiдними в той чи iнший момент iсторичного розвитку.

Для прикладу хочу назвати такi жанри народної творчостi, як анекдот, народна усмiшка, сучасне весiлля, прислiв'я, приказки, примовки. З'явився такий вид народної, творчостi, як мiський фольклор. А я б ще додав студентський фольклор, шкiльний, дитячий.

З одного боку - це сучасна творчiсть, забарвлена сучасною лексикою, з iншого боку - це все-таки творчiсть, яка не має авторства i має безлiч варiантiв, що поширюються усно i в друкованому виглядi. Ось приклади таких жартiвливих примовок зi шкiльного навчання: "Щоб подiлити дрiб на дрiб - треба їсти бiлий хлiб". Або з урокiв хiмiї: "Аш два о плюс пшоно, а додати натрiй хлор, - то i буде вам кандьор" (кандьор - це дiалектна назва кулешу).

Особливо мене вражає великий набiр примовок, спрямованих на виховання культури мови. Призначення цих примовок - навчити дiтей (а може, i не тiльки дiтей) ввiчливо й правильно розмовляти, правильно використовувати слова i не засмiчувати мову, оберiгати її вiд рiзних нашарувань та грубої лексики.

Мої спостереження на канiкулах у бабусиному селi. Проходить мимо гурту людей якийсь парубiйко i байдуже до когось вiтається: "Здоров!" I тут же негайна вiдповiдь-примовка: "Здоров" - до коров, а до людей - "здрастуйте". Або таке: вiдповiдаючи на якесь питання, хтось iз дiтей каже: "Да". А у вiдповiдь чує: "Да" - свиня вуха пооб'їда" (це має означати, що треба казати українською мовою "так"). Часте й невиправдане вживання "ну" тут же буде припинене зауваженням: "Не запрягав, то й не нукай, поганяти не будеш".

I вже на геть неввiчливе привiтання "здрасьтє" отримаєш вiдразу: "Не засьтє" (це означає: привiтайся по-людськи). Або вживання слова "жалко" замiсть "жаль" викликає таке зауваження: "Жалко у бджiлки". I ще: часто дiти, якi особливо не турбуються про те, як вони спiлкуються, замiсть запитального "що" можуть сказати: "Га?" На таке неввiчливе "га" не забариться вiдповiдь: "З'їж те, що плига!"

I даремно дехто вважає, що фольклор - це щось iсторично минуле, що зберiгається у фольклорних збiрниках. Народна творчiсть жива, допоки живе народ, який створює новi види, жанри i реагує на всi суспiльнi процеси, що вiдбуваються в Українi. Треба тiльки бути уважним спостерiгачем, а може, й дослiдником, наприклад дитячого фольклору.

А останнiм часом навiть почали говорити про сучасну жаргонну мову. Це негативне явище стало завойовувати свiй простiр у спiлкуваннi, особливо це властиво пiдлiткам. Упевнений, що народна мудрiсть i тут не забариться - вiдреагує вiдповiдним чином, щоб викоренити це явище з нашої милозвучної i красивої мови. Але це зовсiм iнша тема.