Так історично склалося, що після татаро-монгольської навали український народ постійно перебував під економічним, політичним і національним гнітом то Польсько-Литовської, то Австро-Угорської, то Російської держав. Іноземне ярмо намагалось знищити самостійність, державність і навіть саму назву «Україна».

Особливо жорстокою була русифікація, що протягом трьох століть намагалась переконати нас, що ми — «малороси», тобто майже росіяни, але нижче класом. І мова наша — не мова, а так... «малоросійськоє нарєчіє».

Це послідовно насаджуване відчуття «другосортності» мало результатом русифікацію переважної більшості української еліти, а ті представники її, що не могли змиритись з таким станом речей, з болем у серці писали:

Для всіх ти мертва і смішна,
Для всіх ти бідна і нещасна,
Моя Україно прекрасна,
Пісень і волі сторона!
(Олександр Олесь)

Але політика, яку провадив царський уряд проти українців, здається зразком поваги і толерантності порівняно з політикою радянського уряду.

Голодомор 1932—1933 років забрав життя понад 8 млн людей, а за кількістю закатованих і депортованих Україна посідає перше місце в Європі та світі. Кожен другий у ГУЛАГу був українцем! Серед безлічі випадків жахливого ставлення до людей мене вразив ось який: 1936 року всіх кобзарів України, людей в основному літніх, запросили на свято української пісні. І всіх знищили. Знищили, сподіваючись знищити цим нашу історичну пам'ять, бо саме кобзарі виконували думи про славне наше минуле, про козацтво, яке було захистом для власного народу, а також російського, польського, інших народів Європи від кримських татар і турок. Але навіть за таких умов український народ зберігав свої культурні надбання.

Сьогодні, в умовах незалежної держави, гостро стоїть питання відродження нації. Діючим засобом цього є формування у людини національної гідності та гордості за свою Вітчизну, за свій народ, відмови від почуття національної другосортності, що насаджувалося віками. Ця хвороба, яку точно описав Т. Шевченко («І мертвим, і живим...»), властива і сьогодні багатьом у формі презирливого самовизначення «хохол», у зверхньому ставленні до рідної мови і землі, яка їх виростила. Це — загроза нашому існуванню як нації.

Слід не соромитись нагадувати таким «українцям» дещо з власної історії. Серед безлічі інших досягнень, ми маємо право пишатися такими: першим ректором першого в Європі Болонського університету був українець із Дрогобича Юрій Котермак; в братських школах України у XVI столітті з'явилась класно-урочна система, яку оцінив та про яку розповів всьому світові Ян Амос Коменський; за 100 років до Івана Федорова Іван Дропан ще 1491 року розпочав книгодрукування в Україні.

До кінця XVII століття в Україні було 20 друкарень, а в Росії — одна; Україна у XVII столітті, за свідченням іноземців, була однією з найбільш розвинених країн Європи в галузі просвіти і культури: в козацькій державі не тільки чоловіки, але й жінки і навіть діти-сироти вміли читати і знали Закон Божий; Острозька і Києво-Могилянська академії були першими навчальними закладами Східної Європи, в яких здобувала освіту молодь з багатьох країн; на зорі становлення Російської академії наук із 20 академіків — 13 українців; перший Міністр просвіти Російської держави — українець, випускник Києво-Могилянської академії граф Завадовський; наприкінці XVIII століття, вже за часів Катерини II, яка зруйнувала Січ і знищила всі автономні права України, з 10 членів Священного Синоду — 9 українців. Українці ж обіймали всі єпископські кафедри.

Цей список можна продовжувати і продовжувати.

Сьогодні ми не маємо права бути національно бездіяльними. Перетворення нашого громадянства на реальну українську націю — ось найголовніша наша мета. Ми повинні скористатися шансом, який дала нам історія, і зробити все, щоб наша нація і наша держава посіла гідне місце в міжнародній спільноті.